Творчі роботи наших відвідувачів

В нас єдина мета – Україна свята

Люблю тебе щиро, люблю до загину,

Русе – Україно, ненечко єдина! Марко Лукинюк

Незабаром ми вилетимо молодими птахами з цього привітного гнізда, яке називається школою, і підемо в життя. Що чекає нас? Чи ми зможемо бути корисні своїй молодій країні? Як стати справжнім громадянином України? Ці питання надзвичайно хвилюють нас сьогодні. І стає на душі трепетно від думки, що ми вже зможемо зробити все для того, щоб Україна міцно на землі стояла, адже в жилах у неї тече козацька кров.

Наша Україна – свята. Її історична доля тяжка. Так склалося, що завжди моя рідна земля була ласим шматком то для турків і татар, то для польської шляхти, то для російських царів.

Але вільний дух народу ніщо не вбило: козаки – запорожці боролися за вільну, незалежну і ніким нездоланну Україну. Т. Г. Шевченко – один з найталановитіших синів мого народу, - пишучи про трагічну історію рідного народу, сказав:

…………………….... розлили

Широке море сльоз і крові,

А сирот іменем Христовим

Замордували, розп’яли.

Поникли голови козачі…

Украйна плаче, стогне – плаче!

Ось так мордували неньку – Україну недобитки польської шляхти. Але ж не кращими були і російські «брати», які, як могли, обдирали молодшу «сестру».

Сьогодні ми не маємо права забути тих, хто у всі часи захищав рідну землю. Ради кого було йти Шевченкові в Орські степи, заради кого страждав на засланні останній запорозький кошовий отаман; ради кого виніс всі муки заслання ( і помер у 80- х роках ХХ століття!) Василь Стус – поет, який є втіленням національного болю і свідомості; ради кого трагічно закінчив своє життя Микола Хвильовий; ради кого…? Але не вистачить, мабуть, паперу, щоб бодай назвати імена тих мучеників, які були розіп’яті за волю Матері – України.

У всіх наших попередників була єдина мета – здобути волю і незалежність держави. Її і різали, і палили, і гноїли в концтаборах, і виморювали голодом – хотіли знищити тіло, але душу, її волю не змогли убити.

І все - таки мрія наших предків здійснилася. Сьогодні я можу сказати: «Я – громадянин України» Вільної, незалежної країни! Бо як прикро було усвідомлювати нашим попередникам, що народ український існував, а держави України не було. Відібрали не лише державність, а й власну історію, рідну мову.

У кожної людини є своя доля. Є вона й у землі, народу, нації, держави. І хочеться, щоб Бог виявив милосердя до моєї країни і зробив її і нас, українців, щасливими.

Мабуть, більшості з нас доводилося чути пісню, в якій є такі рядки:

Я запитую в себе, питаю у Вас, у людей,

Де той рік, де той місяць,

Той проклятий тиждень і день,

Коли ми ,українці, забули, що ми – українці…

Так, проблеми національної самосвідомості дуже гостро турбували кращих представників українського суспільства у всі часи. На початку ХХ ст. українці вже робили спробу побудувати незалежну державу. Пройшло століття – і вже нашому поколінню випала велика честь – розбудова самостійної незалежної держави Україна. Сьогодні доля України, як і сто років тому, стоїть на розпутті. І кожному з нас не слід стояти осторонь суспільно–політичних проблем, не жити за принципом «моя хата скраю», а бути справжнім громадянином , займати в житті активну позицію, не соромитися власного роду, а гордитися тим, що ти – українець.

Український драматург Микола Куліш написав комедію «Мина Мазайло», в якій відтворює образ українця, що відрікся від власного роду, прізвища, рідної мови. Він хоче стати Мазєніним, щоб бути подібним до росіянина. П’єса була написана в 1929 р., а попереду були страшні 30 – і роки і розстріляне українське Відродження. Ось такі «мазєніни» вціліли, а цвіт української нації було знищено в концтаборах ГУЛАГУу, на Соловках, на Колимі. Художня правда, що відтворена в комедії, актуальна і в наш час – час національного відродження. Наша молода держава росте разом з нами. Ми є свідками того, що українська мова за часи незалежності стала справді державною мовою, що Україна в світі не сприймається, як частина Росії. Тож недаремно гинули наші предки! А «мазєніни» живі і нині, не хочуть вони розбудови вільної держави, і сьогодні лунає з їхніх уст питання про надання статусу державної мови російській мові. Бо їм хочеться бути ближче до «великого російського народу». А за свій народ їм байдуже. Багато можновладців і сьогодні, як Мина, бояться втратити посаду і «раболепствуют» перед політичними силами, які надають переваги російській мові, забуваючи якого вони роду, племені. Таких відкритих шовіністів, як Мотрона Розторгуєва, чимало і нині серед російських політиків. Вони і досі висловлюються негативно про вільну Україну. Для них ми – малоросіяни, а українська мова – австріяцька видумка.

Я, як і багато моїх однолітків, гордий від того, що сьогодні можна, не боячись нікого, сказати: «Я – українець!» Ми не відчуваємо себе людьми другого сорту, а держава наша розбудовується і стане справді європейською державою. Але мрії самі по собі не збудуться, кожному з нас треба робити хоч і маленький, але посильний вклад у розбудову держави.

Ось деякі мої міркування над тим, що треба зробити для того, щоб гідно нести ім’я громадянина України.

1. Вибір професії за покликанням. Працювати чесно, яку б посаду не займав. Народне прислів’я каже: «Краса і труд поряд ідуть». Без праці людина деградує як особистість.
2. Дбати про духовний розвиток особистості. Інколи в пошуках матеріального ми забуваємо про духовне, бо не тільки «хлібом єдиним» живе людина. Вона повинна мати ще й високі духовні потреби, які й роблять нас гідними громадянами своєї країни.

«Людині бійся душу ошукать,

Бо в цьому схибиш – то уже навіки», -

писала Ліна Костенко.

3. Кожен громадянин України повинен прагнути до самовдосконалення.

Людина – це єдине ціле. Її не можна поділити на частини. Ось це –

матеріальне (тіло), а ось це – духовне. І тільки тоді людина прекрасна,

коли і душа, і тіло живуть у гармонії.

4. Я вважаю, що кожен українець повинен досконало володіти рідною

мовою; користуватись нею і в офіційній обстановці, і вдома.

Людство завжди мріяло про те, щоб жилося в мирі, злагоді, любові; щоб побудувати суспільство, де людина людині буде робити тільки добро. Олесь Гончар писав: «Ідеальне суспільство буде тоді, коли потребою кожної людини стане робити для іншої щось корисне, приємне, може, навіть саможертовне». З історії ми знаємо, що такого суспільства ще не було. То ж, я думаю, що моє покоління докладе всі зусилля для побудови вільної України, в якій житимуть вільні і щасливі люди.

Кунець Максим