Творчі роботи наших відвідувачів

НАРОД – ХЛІБОРОБ

Розкопки на території України виявили, що колись в глинобитних хатах були спеціальні приміщення для зберігання зерна, пічки для випікання хліба, зернотерки та глиняні глеки для зберігання збіжжя. Ще наші типільські предки сіяли пшеницю, ячмінь, просо та овес. Жито ж почали вирощувати відносно недавно – близько тисячі років тому. Раніше ця культура вважалася бур’яном. А давні афганці перед посівом пшениці ретельно підмітали поле від зерен жита. Житній чорний хліб став улюбленим хлібом русичів. Кругленький житній хлібчик називали колобком. У роки, коли вимерзала пшениця, житній хліб рятував людей від голоду. А от хліб із суржику (мішанини зерна – жита, пшениці, ячменю, вівса, а такожборошна низької якості із цього зерна) пекли частіше, і не тільки в голодні лихоліття. В часи неврожаїв наші предки додавали до тіста жолуді, кропиву, лободу, а з культурних рослин – моркву, буряк, а пізніше і картоплю. Чи не за таких суворих умов вигадали пироги ?

Наші пращури товкли зерно в ступі – великій дерев’яній колоді – тяжким товкачем. Тепер така ступа хіба що в дитячих казках залишилася. Саме в ній Баба-Яга літає. Деякі дослідники вважають, що Баба-Яга – найдавніше угро-фінське божество – покровителька хліба, домашнього вогнища та сім’ї. Її зображення вирізали на товкачі, яким товкли зерно. Наконечник його часто робили кістяним. Чи не тому – „кістяна” нога? Ступа була священним предметом, вважалося, що там живе дух хліба. Чоловіки до ступи не доторкалися, щоб Бабу-Ягу не налякати, щоб дух хліба не покинув сім’ю. У наших предків найближчим аналогом Баби-Яги була міфічна Берегиня. Наші предки дуже шанували Берегиню і всі предмети, в яких народжувався хліб.

Колись давно хліб поділявся на різні типи за якістю. Найкращим вважався так званий ситний хліб. Ситним його називали не тому, що, наївшись, ставав ситим (хоча цього не можна було заперечувати), а тому, що борошно перед замішуванням тіста просіювали крізь сито. Трохи гіршим був решітний хліб. Слова „сито” і „решето” сьогодні вживають як синоніми, а насправді ці два інструменти відрізняються тим. Що отвори для просіювання в ситі дрібніші, ніж у решеті.

„Пушні” види хліба вважалися низькоякісними. Вони випікалися з непросіяного борошна. А коли навчилися випікати кислий хліб, тісто спочатку готували на заквасці. Для цього в діжі залишали частину тіста до випікання наступної порції хліба. Молочна кислота, котру виробляють молочнокислі бактерії, які живуть у симбіозі з дріжджами, перешкоджала псуванню закваски і надавала хлібові кислуватого смаку. З часу, коли для виготовлення тіста почали застосовувати дріжджі, хліб перестав бути кислим. Пекли хліб, підкладаючи під хлібини капустяне листя. Замішували тісто в діжі. У кожній сільській хаті існував непорушний звичай : коли родина заселялася в нове житло, у ньому обов’язково мали бути піч, стіл і діжа. Діжу першою заносили до хати і виносили лише тоді, коли вирушали в далекі краї. Вона вважалася святістю, бо народжувала найсокровенніше – хліб. Пекла хліб жінка у жіночий день, найкраще – у п’ятницю. За давнім звичаєм, у цей час у сім’ї не повинно бути сварок. Перед випіканням хліба промовляли молитву. Першу скибку за столом, знову ж – після молитви, куштував господар. Святий хліб не можна було перевертати догори, бо перевернеться лад у хаті.

Український народ – хлібороб від найглибших своїх коренів. Навіть українські воїни-козаки всіх козачих військ – завжди брали з собою в походи недоторканий запас зерна – 2 гранці (міра об’єму). Крім цього зерна. Був у них ще запас сортового зерна – на насіння. Маючи такі запаси, можна і посіяти, і на „кандьор” залишити, а, в крайньому разі, і коней нагодувати.

Були в історії хліба і чорні сторінки. А хліб спартанських рабів людям довелося їсти і в двадцятому столітті. Під час другої світової війни у концентраційних таборах фашисти змушували в’язнів тяжко працювати, а, щоб ті якось животіли, годували їх мізерними пайками „рабського хліба”. За словами колишнього в’язня табору №324 Володимира Санька, 150 грамів хліба з висівок давали лише на вечерю. В Бухенвальді, за свідченнями Еміля Альперина, кусень хліба вагою близько 200 грамів давали на сніданок. За спогадами в’язня №79414 М.Цирульницького, в таборі Келбасино євреям давали на день по 150 грамів майже неїстівного хліба та дві мерзлі картоплини. А у Варшавському Гетто, за словами Марка Бернарда, в’язень отримував близько „ кілограмів хліба на місяць. Спробуйте поділити. Але і цей хліб був глинистим і містив тирсу або картопляні лушпайки.

У часи другої світової війни Ленінград (нині – Санкт-Петербург) був блокований протягом кількох років. Фашисти, бажаючи захопити місто, перешкоджали постачанню до нього провізії, тому люди голодували. Були часи, коли для того, щоб якось протриматися, на одну людину видавали на день по 125 грамів хліба, спеченого з різноманітними домішками. Кожен завод тоді випікав хліб за своїм рецептом. За одним з рецептів до тіста додавали : 75% житнього борошна, 10% харчової целюлози, 10% жому, 2% відбійної пилюки, вибитої з мішків, 1% хвої. За іншим рецептом житнього борошна давали ще менше – 45%,жому – 10%, соєвого борошна – 5%, висівок – 10%, целюлози – 15%, відбійної пилюки – 5%, солоду – 10%. Збереглися також інші страшні рецепти блокадного хліба. Ленінградці добровільно йшли на жертви через любов до міста і небажання здаватися ворогові.

Але навіть такого хліба не мали українці під час голодомору 1932-1933 років. У хліборобів тоді забрали не лише все зерно, а й весь урожай. Після цього холоднокровно спостерігали, як старі і малі вмирали від голоду. Мільйони людей! При цьому побратимам із-за Збруча не дозволили допомогти голодуючим, повернули назад зібраний провіант. І що характерно, в російських селах, розташованих на самісінькому кордоні з Україною, люди не голодували. Тоді, як в українських селах і містах панував лютий голод. Проте ще й сьогодні дехто зважується говорити, що ті страшні події 1932-1933 років не були геноцидом українського народу.

Петров Олександр.