БОРОВИКОВСЬКИЙ ЛЕВКО (псевд. і крипт. №-й, Б-й, В***, Б*; 22.02.1806, с. Мелюшки, тепер Хорольського р-ну Полтавської обл. — 26.12.1889, там же) — поет, фольклорист, етнограф, філолог.

Народився в небагатій дворянській сім'ї нащадків давнього козацького роду. Навчався в Полтавській гімназії, потім на філософському факультеті Харківського університету (1826 — 1830). По його закінченні викладав історію, географію, російську словесність і латинську мову в гімназіях Курська, Новочеркаська, Полтави. Вийшовши в середині 50-х років у відставку, останні роки життя провів у рідному селі. Ще студентом був близький до літературного гуртка І. Срезневського, під впливом якого збирав народну поезію, захоплювався творами романтиків. Романтичні впливи позначилися на його перших творах — українській баладі «Молодиця» та російській поемі — билині «Пир Владимира Великого», опублікованих у журналі «Вестник Европы» (1828). У наступні роки там же вийшли друком його українські переклади з О. Пушкіна й Міцкевича, наслідування Горацію та кілька оригінальних творів, у тому числі балада «Маруся» (переспів «Світлани» B. Жуковського), що стала помітним явищем в історії українського романтизму.

Цікавими були літературні обробки українських народних казок, легенд, бувальщин («Отечественные записки», 1840). Вже ці та вміщені в «Украинском альманахе» (1831) і «Ластівці» (1841) твори («Козак», «Чорноморець», «Вивідка», «Палій», «Волох», «Розставання» та ін.) визначити те нове, що вніс Л. Боровиковський як перший український поет — романтик в українську літературу, — нові теми, мотиви, стильові засоби, ту, як він писав, «сєрьезность, противную несправедпівому мнению, что на малороссийском языке, кроме шуточного, смешного, писать нельзя». Тісним зв'язком з народною поезією, передусім із соціально-побутовою і ліричною піснею та історичними думами, позначені його поезії, в яких зображено героїчне історичне минуле («Гайдамак», «Козак», «Бандурист», «Дніпр»), романтичних героїв («Волох», «Палій») Українську поезію збагатив новими жанрами: літературна пісня («Убійство», «Вивідка», «Материна стріча», «Розставання»), романтична балада («Маруся», «Ледащо», «Заманка», «Чорноморець»), елегійно-медитативна лірика («Журба», «Рибалка»), зразками перекладацької техніки.

Значну частину оригінальної творчості Л. Боровиковського складають літературно оброблені байки і приказки, видані з передмовою А. Метлинського під назвою «Байки й прибаютки» (К., 1852). Традиційні мандрівні сюжети, відомі ще від Езопа, оброблені в стилі Лафонтена, Лессінга з характерними для них лаконізмом та підкресленими морально-дидактичними засадами, поєднуються з питомими українськими сюжетами і специфічними для них моральними настановами та фольклорною образністю.

Цінними для розвитку української літературної мови були кілька спроб перекладів поезії та прози, зокрема повісті Є. Гребінки «Ніжинський полковник Іван Золотаренко» з додатком, замість післямови, статті «Дещо про козацтво і Україну». Ряд творів поета були досить популярні і навіть перекладались іншими мовами («Заманка», «Віщба» — чеською мовою). Відомо, що він збирав матеріали для словника української мови і зробив одну з перших в Україні спроб написати огляд рідної літератури — уснонародної й писемної.

Відсутність української періодики та відірваність від культурних центрів стримували інтенсивність літературної праці Л. Боровиковського та обмежували друкування. Значна частина його творів за життя письменника не була опублікована, а дещо й зовсім втрачено (оповідання й повісті в стилі Г. Квітки-Основ'яненка, переклади з Горація та інших, критичні статті, листування). Після смерті письменника ряд його творів побачив світ у зібраннях, що виходили 1918, 1929, 1957 рр., та журналах.

Літ.: Возняк М. До письменницької діяльності Левка Боровиковського // ЗНТШ. Л., 1925. Т. 146 — 147; Деркач Б. А. Крилов і розвиток байки в українській дожовтневій літературі. К., 1967; Франко І. Дещо про «Марусю» Л. Боровиковського та її основу // Франко І. Зібр. творів: У 50 Т. К„ 1982. Т. 33; Яценко М. Т. Зачинатель українського романтизму // Наука і культура, К., 1982.

П. Федченко