Відлунювання - Словник літературознавчих термінів - літературозначий довідник визначень - Українська література

Відлунювання — віршова форма, здебільшого двовірш, другий, вкорочений рядок якого складається зі слова (рими), яке повторює ціле прикінцеве слово (або його частину) попереднього рядка, витворюючи нові смислові відтінки. В. відоме у фольклорі, а в поезію запроваджене в барокову добу завдяки Івану Величковському, в рукописній збірці якого "Млеко" (1691) є вірш "Ехо":

— Что плачеши, Адаме? Земного ли края?

— Рая.

— Чому в онь не внійдени? Боїш ли ся брани?

— Рани [...]

Ця віршова форма не втратила інтересу і серед українських поетів пізнішіх часів (сатири "Сміливий чоловік" та "Ідеальний публіцист" В-Самійленка). В сьогоденній поезії В. зазнало певної модернізації, вилучилось із двовірша, будучи введеним в інші строфічні структури, зокрема в катрен, наповнюючи його додатковим смисловим навантаженням:

Ніч холодна і невблаганна.

Погляд припнутий до вікна.

Хочеш вимовити, кохана

і ламаєш уста: хана...

Почалася лиха ловитва,

але-знають рідню слова —

хочеш вимовити: молитва

і зривається з уст: Литва... (І. Римарук).

Незважаючи на фіксований мовними нормативами наголос у прикінцевих словах останніх рядків кожної строфи, закріплений римованим суголоссям, він здатен перекидатися на ту позицію, власне, на перший склад, як йому велить В., витворюючи подвійне значення, а відтак — полісемантичну ситуацію поетичного мовлення. В. називають ще еколалією (ісп. ecolalia).

загрузка...

Словник літературознавчих термінів

Відовіді ЗНО 2010 зі всіх предметів