11 клас

ЛІТЕРАТУРА XX ст.

ГРИГІР ТЮТЮННИК

ТРИ ЗОЗУЛІ З ПОКЛОНОМ

Любові всевишній присвячується

Я виходжу з-за клубу, в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з че­моданчиком у руці. І перше, що бачу, — хату Карпа Яркового. А пе­ред нею — молоденька сосна рівними рядочками на жовтому піску. На ганку Карпової хати стоїть Марфа Яркова і веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса — колись її волосся сяяло про­ти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина...

Підійшовши ближче, я вклоняюся Марфі й кажу через молоденьку сосну:

—Здрастуйте, тітко.

Марфа ворушить губами і проводжає мене далі, аж доки я не увійду в сосну «велику» (у нас її називають ще «та, що твій тато садив»).

Дома мене стрічає мама, радіє, плаче і підставляє мені для поці­лунку сині губи.

— Мамо, — питаю після того, як куці студентські новини розказа­но (сесію здав, костюм ось купив), — а чого тітка Марфа Яркова на мене так дивиться?

Мама довго мовчить, потім зітхає і каже:

—Вона любила твого тата. А ти на нього схожий...

Марфа — тоді її в селі за маленький зріст звали «маленькою Мар­фою» — знала, що лист від тата приходить раз на місяць. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька, тендітна, в благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничині над босими ногами — і си­дить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки: втекла від молотарки або від косаря, за яким в’язала, або з лук, де сіно скиртують.

Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: «Є — нема, є — нема, є...»

Коли з пошти виходив наш поштар дядько Левко — височенний, худющий, як сама худорба, з брезентовою поштарською сумкою че­рез гостро підняте вгору плече,Марфа підхоплювалася йому назустріч і питалася тихо, зазираючи знизу в його очі:

—Дядечку Левку, а од Мишка є письомце?

—Нема, — одказував Левко, блукаючи очима поверх золотого Мар­финого волосся, що вибилося з-під чорної хустки.

—Не брешіть, дядечку. Є...

—Ну — є! Є... так не тобі, а Софії.

—Дядечку Левку! Дайте я його хоч у руках подержу...

—Нельзя. Чужі письма нікому давати не можна. Заборонено.

—Я тільки в руках подержу, дядечку, і оддам.

Сині Марфині очі запливають слізьми і сяють угору на дядька Левка — ще синіші.

Левко озирається довкола, зітхає немічно худими грудьми і ма­нить Марфу пальцем за пошту. Там він дістає із суми конверт і про­стягає Марфі:

—На. Тільки нікому не кажи, що давав, бо за це... виженуть мене.

—Ні-ні-ні, дядечку! — аж похлинається від щирості Марфа. — Ось вам хрест святий!

Вона хапає з Левкових пучок листа — сльози рясно котяться їй по щоках — пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу...

—Чорнила слізьми не розмаж, — каже Левко і одвертається: жде.

Марфа, якщо поблизу не видко людей, нескоро віддає йому листа,

мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче...

—Ну, от бачте, нічого я йому і не зробила... Тепер несіть Софії. Я ж нічого йому не зробила... Спасибі, дядечку, рідненький... Нате вам осьо, вип’єте за його здоров’я.

Вона дістає з-за пазухи пожмаканого карбованця і вкладає Левкові в долоню.

—Хіба що за його здоров’я, — бурмотить Левко, — а так зроду не взяв би...

І чимчикує в село, наставивши вгору гостре плече з порожньою майже сумою (тоді не дуже-то люди писали один одному).

А Марфа біжить на роботу, птахою летить, щоб дов’язати до вечора свої шість кіп, — і вітер сушить — не висушить сльози в її очах.

—А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко?

—Ні. Він мовчав. Сама бачила й чула. Я теж-бо за нею слідкома з роботи тікала. Отуди, ярком, ярком — і до пошти. Дивлюсь, а вона вже на поріжку сидить, жде... Вона щораз перша вгадувала, коли та­то обізветься.

—І ви на неї не сердилися?

—У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе.

—А як же то — вона вгадувала, а ви — ні?

—Хтозна, сину. Серце в усіх людей неоднакове. В неї таке, бач, а в мене таке... Вона за тата набагато молодша була. Йому тридцять три, а їй дев’ятнадцять. Два годочки прожила з Карпом своїм і нажи­лася на сто. Тато ж... він якось і не старів, однаковий зоставався і в двадцять, і в тридцять годочків... сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть чорнющі. Гляне було — просто гляне і все, а в грудях так і потерпне. Може, тому, що він рідко піднімав очі. Більше доло­нею їх прикриє і думає про щось. А востаннє як бачила його (ходила з передачею аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили — такі сумні. Дивиться ними — як з туману.

Вони до нас на посиденьки ходили, Карпо і Марфа. Щовечора. І го­монимо, бувало, втрьох або співаємо потихеньку. Тато баритоном, а я другим йому помагаю, аМарфа першу веде. Голосок у ней тоді такий був, як і сама вона, ось-ось наче переломиться, ну, ловкий. А Карпа хоч викинь. Сидить у стелю дивиться. Або у вуса дме, то в один, то в другий — розпушує. То я йому галушок миску гарячих (він їсти страх любив), ложку в руки — їж, Карпе! І тьопає, як за себе кидає. Ми спі­ваємо, а він вусами пару з миски ловить та сопе так, що каганець на столі як не погасне. «Я, — каже, — картоплю в галушках люблю. Кар­топлі треба більше кидать у галушки». Товстопикий був, товстоногий. І рудий — матінко ти моя... Як стара солома. Марфа проти нього — пе­репілочка. Ото гляне було, як він над галушками катується, зітхне по­серед пісні й одвернеться, а сльози в очах, наче дві свічечки голубі. До тата... Я ж бачу. А він затулить надбрів’я долонею і співає. Або до тебе в колиску всміхається та приколисує легенько.

—Ти, Михайле, — кажу, — хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться.

А він:

—Навіщо ж людину мучити, як вона й так мучиться?

Очі мамині сухі, голос ані здригнеться, і я чую за ним: спогади її не щемлять їй і не болять — вони закам’яніли.

ОСТАННІЙ ЛИСТ ВІД ТАТА

«Софіє! Соню!

Учора дав мені товариш скалку від дзеркальця, і я вперше за два роки себе побачив. Побачив і не впізнав. Не тільки голова вся, а й брови посивіли. Зразу подумав був: може, то іній (це надворі було, не в бараці), тернув долонею — ні, не іній. Більше не дивитимусь.

Роблю я тут, як і дома: вікна (тільки не для хат), двері (тільки не фильончасті), столи, ослони, ложки хлопцям ріжу на дозвіллі крадь­кома...

Погане виходить, серце болить, як подумаю, що це ж із моїх рук виходить отаке. Дерево хороше, в нашій стороні з нього білі палати робити б. Але сире. Та й інструмент не той, що в мене був. Ти його ще не спродала? Як буде скрута — не жалій. Він мені, мабуть, уже не при­годиться. Не так-то й далеко я зайшов, та далеко вертатися.

Ти питаєш, як нас годують, як удягають на зиму. Годують такою смачною юшкою щодня, що навіть Карпо Ярковий п’ятнадцять мисок умолотив би, ще й добавки попросив! Вдяганка звичайна, се­лянам до неї не звикати.

Сю ніч снилася мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може, й вища. Сосна — а за нею річки синє крило... Ні ти, ні синок, мій коло­сок, чось давно не снитесь, тільки привиджуєтеся.

Сусіда мій по нарах молиться уві сні, а Бога не називає. До кого молиться?..

Соню! Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфи­на душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зіньківських бандуристочка сліпенький, послав три зо­зулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу.

(«Сибір неісходиму» було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: «Сибір не­ісходиму»).

Сходи, моя єдина в світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття.

Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму»...

Коли се було... А я досі думаю: «Як вони чули одне одного — Мар­фа і тато? Як?..»

А ще думаю: «Чому вони не одружилися, отак одне одного чуючи?»

—Тоді не було б тебе... — шумить велика «татова сосна».