6-9 класи

УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ

Балади

ОЙ ЧИЄ Ж ТО ЖИТО, ЧИЇ Ж ТО ПОКОСИ

Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси,

Чия то дівчина розпустила коси?

Коси розпустила, гулять не ходила,

Молодого хлопця навік полюбила.

Проводжала мати сина у солдати,

Молоду невістку — в поле жито жати.

Жала вона, жала, жала — не дожала

І до сходу сонця тополею стала...

Прийшов син до хати: — Здрастуй, рідна мати!

Де ж моя дружина, що не йде стрічати?

-      Не питайся, сину, про свою дружину,

Бери топір в руки — рубай тополину. —

Як ударив вперше — вона й похилилась,

Як ударив вдруге — вона й попросилась:

-      Не рубай, коханий, бо я — твоя мила,

На моєму листі спить твоя дитина. —

Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси?

Не спішіть, дівчата, розпускати коси.

БОНДАРІВНА

У містечку Богуславку Каньовського пана,

Там гуляла Бондарівна, як пишная пава.

Ой в містечку Богуславку сидить дівок купка,

Межи ними Бондарівна, як сива голубка.

Прийшов до них пан Каньовський та й шапочку ізняв,

 Обійняв він Бондарівну та й поцілував.

«Ой не годен пан Каньовський мене цілувати,

Тільки годен пан Каньовський мене роззувати!»

Ой шепнули люди добрі Бондарівні тихо:

«Тікай, тікай, Бондарівно, буде тобі лихо!»

Ой тікала Бондарівна з високого мосту,

Сама вона хорошая, хорошого зросту.

Ой тікала Бондарівна помежи горами,

А за нею два жовніри з голими шаблями.

А на тій [на] Бондарівні червонії стрічки, —

Куди вели Бондарівну, скрізь криваві річки.

А на тії Бондарівні червона спідниця —

Де стояла Бондарівна, — кривава криниця.

Ой повели Бондарівну, помежи крамниці, —

Прицілився пан Каньовський з срібної рушниці:

«Ой чи хочеш, Бондарівно, ізо мною жити,

А чи волиш, Бондарівно, в сирій землі гнити?»

«Ой волю я, пан Каньовський, в сирій землі гнити,

Ніж з тобою поневолі на цім світі жити!»

Ой як тільки Бондарівна та цеє сказала,

Ой вистрелив пан Каньовський — Бондарівна впала...

«Ой ідіте до Бондаря, дайте батьку знати:

Нехай іде свою дочку на смерть наряжати!»

Ой посунув пан Каньовський по столу таляри:

«Оце ж тобі, старий Бондар, за личко рум’яне!

Ой на ж тобі, старий Бондар, таляриків бочку, —

Оце тобі, старий Бондар, за хорошу дочку!»

Ой ударився старий Бондар в стіну головою:

«Дочко ж моя, Бондарівно, пропав я з тобою!»

Ой поклали Бондарівну на тисову лавку,

Поки сказав пан Каньовський викопати ямку.

Лежить, лежить Бондарівна день та ще й годину,

Поки сказав пан Каньовський зробить домовину.

Ой ударили в усі дзвони, музики заграли,

А вже ж дівку Бондарівну навіки сховали!