REQUIEM - АННА АХМАТОВА - Стислий виклад твору - Короткий переказ - Скорочено - Уривки - Скорочені твори з зарубіжної літератури - Зарубіжна література

Ні, не під чужинним небозводом

Вирієм я тішила судьбу —

Я тоді була з своїм народом.

Там, де мій народ, на лихо, був.

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

У страхітливі роки єжовщини я простояла сімнадцять місяців у в'язничних чергах у Ленінграді. Одного разу хтось «упізнав» мене. Тоді жінка з голубими губами, яка стояла за мною і яка, звісно, ніколи в житті не чула мого імені, спам'яталася від заціпеніння, що ним усі ми були скуті, і запитала мене на вухо (там усі розмовляли пошепки):

— А це ви можете описати? І я сказала:

— Можу.

Тоді щось схоже на посмішку промайнуло тим, що колись було її

обличчям.

ПОСВЯТА

У такому горі никнуть гори.

Кам'яніє тікищем ріка.

Незворушні лиш в'язниць затвори.

Поза ними «каторжанські нори»

І журба, як смерть, гірка.

Ще для когось, може, віє легіт,

Ніжне сонце за Неву спада —

Ми не знаєм, будневі підлеглі.

Чуєм лиш ключів іржавий скрегіт

Та важкий державний крок солдат.

Дзвонять нам заутрені зловіщі.

Брук столичний одичів, знімів.

Збіжимось — мерці од нас живіші!

Сонце низько, та Нева у вічі

Зблискує надією в імлі.

Врешті — вирок... Сльози рятували:

Назавжди відрізнена од всіх,

Мов на плоті — навзнак — зґвалтували,

Пси у підворітні не дорвали,—

Йдеш, немов сновида... В мертвий світ...

Де тепер сестриці безталанні

Двох моїх осатанілих літ?

Сніг сибірський, може, їм востаннє

Шелестить з-під місяця й не тане?

Всім їм шлю прощальний свій привіт.

ВСТУП

Це було в ті часи, як всміхався

Тільки мрець: розквитався — і рад.

Наче зайвий доважок, гойдався

При в'язницях своїх Ленінград.

А коли, одурілі від муки,

Уже ткалися в'язнів полки,

їм уривчасту пісню розлуки

Паровозні ридали гудки.

Зорі смерті стояли над нами,

і безвинна судомилась Русь

Під кривавими каблуками

1 під шипами чорних «марусь»...

І

Забирали тебе на світанку,

Мов на цвинтар, тебе провела.

Плачуть діти тобі наостанку,

На божниці свіча опливла.

На устах твоїх — крига ікони,

Смертний піт на чолі... Смертна мить...

Як стрілецькі знеславлені жони.

Під Кремлем буду вити і вить!

II

Тихо плине тихий Дін,

Жовтий місяць входить в дім.

Входить в шапці набакир.

Хлібний місяць, лютий мир.

В домі — голод і пітьма.

Хвора жінка в цім. Сама.

Мужа вбито. син в тюрмі.

Хто заплаче по мені?

ІІІ

Ні, не я, це за мене хтось інший страждає.

Я б так не могла, а лицедійство

Хай запинала чорні заступлять.

І хай винесуть ліхтарі...

Ніч.

IV

Уявити б тобі, насмішнице,

Чарівнице в своїм гурті,

Царськосільська весела грішнице,

Що тобі судилось в житті — Під Хрестами*,

із передачею, Дням і чергам втративши лік,

І твоєю сльозою гарячою

Новорічний скипається лід.

Осокір в'язничний гойдається,

Ні шелесне, а скільки там

Безневинних доль обривається...

V

Сімнадцять місяців молю,

Чекаю без надій,

Але не знає кат жалю,

Жаханний сину мій.

Все переплуталось навік,

Не тямлю білий світ,

Хто звір у пім, хто чоловік,

Коли мій смертний звіт.

Лиш квіти, як цвіли, цвітуть.

Кадильний подзвін. І ведуть

У небуття сліди.

Пече в зіниці і зорить

Зловіщий знак мені згори

Великої зірки.

________________

‘ «Хрести» — назва тюрми.

VI

Тижні плинуть перебіглі,

Що стряслося, не збагну.

Синку, як тобі в тюрму

Надивлялись ночі білі,

Все ще цідяться ущерть

Вірлим оком і жорстоким

Над твоїм хрестом високим

І нашіптують про смерть.

VII

ВИРОК

І діждала слова кам'яного,

Придавило груди, ще живі.

Що ж, була готова я до всього,

Здужаю і владу слів.

Нині в мене днина клопітлива:

Треба вбити пам'ять і любов,

Треба, щоб душа закам'яніла,

Треба вивчитися жити знов.

Що ж бо інше? Літо палко шепче,

Ніби свято за вікном гуде.

Здавна я передчувала все це —

Дім осиротілий, світлий день.

VIII

ДО СМЕРТІ

Ти ж неминуче прийдеш — чом би й не тепер

Зарадити в страшній годині?

Чекаю. Двері навстіж. І вогонь помер.

Тобі що варт, простій і дивній,

Личину будь-яку нацупити? Прийди,

Ввірвись отруєним снарядом,

Чи з гиркою підстережи, немов бандит,

Чи задуши тифозним чадом.

Чи милу казку вигадай собі,

Майстрине, вправна в словоблудді,—

Бодай околиші побачу голубі

Й до смерті переляканих кербудів*.

Мені вже все дарма. Клубочить Єнісей.

Вгорі Північна зірка сяє.

І синій виблиск люблених очей

Останнім жахом застилає.

IX

Вже чорне безуму крило

Душі вгорнуло половину.

Вогненне ллє мені вино

І в чорну зваблює долину.

І я збагнула: переміг,

Йому я поступитись мушу,

Хоч безум паче вже й не мій,

Але мою конає душу.

В собі пі крихітки свого

Не дасть мені він врятувати

(Намарне впрохувати його,

На милосердя уповати):

Ні синову страшну сльозу,

Що випекла мені зіниці.

Ні день, який наслав грозу,

Ні мить побачення в в'язниці,

Ні прохолоду любих рук,

Ані розхвильні тіні липи,

Ні лагідний далекий звук —

Останні передсмертні схлипи.

X

РОЗП'ЯТТЯ

Не ридай Мене, Мати, у гробі зрящі.

Кербуд — керівник будинку.

1

Хор янгольський великий час возславив,

Небесна твердь отверзлася вогнем.

Вітцю сказав: «Пощо Мене зоставив!»

А матері: «О, не ридай Мене...»

2

Магдалина билася, ридала,

Любий учень в горі кам'янів,

Лиш на Матір, що, німа, стояла,

Аніхто поглянути не смів.

ЕПІЛОГ

1

Пізнала все: які спадають лиця,

Який з-під вік тече липучий страх,

Які страшні, незгойні запеклися

Клинописи страждання на шоках.

Який вівсяні і смолисті скроні

Зненацька осипає срібний сніг,

Догідно кривляться вуста безкровні,

Пересипає страх сухенький сміх.

Не милосердя лиш собі одній,

Для всіх благаю, хто стояв зі мною

Під люті стужі і в липневі дні

Під красною осліплою стіною.

2

Надходить урочий для помину час.

Я бачу, я чую, вчуваю всіх вас:

І ту, що надсил до кватирки тяглась,

І ту, що недовго топтатиме ряст.

І ту, що легеньким волоссям — як дим

Стріпнула: «Ходжу, як додому, сюди!»

Хотіла б згадати я всі імена,

Та віднято список, а де він — хто зна?

Широкий покровець зіткала я всім

Із бідних, у них же підслуханих слів.

Про них пам'ятатиму всюди й завжди,

Якої б мені не приспіло біди.

Коли ж мені стиснуть змордований рот,

Яким прокричав стомільйонний народ,

Хтось, може, півроку згадає мене,

На проводи тихо мене пом'яне.

Якщо ж у вітчизні, у нашій, трудній,

Поставити пам'ятник схочуть мені,

Я згодна, але заповіту мого

Не руште: край моря не ставте його,

Де я народилась, де сонце й пісок:

Останній урвався із морем зв'язок,

Ні в царськім саду, при таємному пні,

Де постать дівоча ще мріє мені.

Поставте ось тут, де я триста годин

Стояла — й замок не відкривсь ні один.

Ось тут, бо і в смерті спасенній боюсь

Забути про гуркіт зловісних «марусь»,

Про двері, розчахнуті нагло у двір.

Про жінку, що вила, мов ранений звір.

Нехай мені з бронзових мертвих повік,

Як сльози, підталий покрапує сніг,

І голуб в'язничний туркоче в імлі,

І тихо Невою ідуть кораблі.

Переклад В. Затуливітра