ДЖОРДЖ ГОРДОН БАЙРОН
ДО ЧАСУ
О часу, твій політ незримий
З собою все несе, мов пил;
Летючі весни, гайні зими
Женуть усіх нас до могил.
Хай приділив талан жорстокий
Мені до віку, часу, ти,—
Та легші ті вериги, доки
Мені самому їх нести!
Кого любив, із волі неба
Знайшли хто смерть, хто супокій.
І я радий, що їм не треба
Ділити горе й смуток мій.
І мир, і радість їм! Мій кате,
Ти більш не вділиш мук мені,—
Ти властен тільки обірвати
Стражданням виповнені дні.
Вже й муки втіхою ставали,—
В них легшав твій жорстокий гніт:
В скорботах болісних тривалих
Ми не зважаємо на твій літ.
Шалений літ твій нам помітний
У просвітку відрадну мить,—
Так хмара тьмарить ранок літній,
Та пітьми ночі не притьмить.
Нехай скорбота й ніч стояла,
Хай душу облягла імла,—
Мені єдина зірка слала
Промінчик світла і тепла.
Та промінь згас, і ти відтоді —
Лиш лік порожній літ і зим.
Нікчемна роль твоя, і годі
Добрати глузду в гоні тім.
Проте останньої вже сцени
Не зміниш, часе, навіть ти;
Лиш тих, що прийдуть після мене,
Ти будеш мучити й товкти.
Мені відрадно уявити
Завчасно гнів безсилий твій,
Як вдариш ти несамовито
В німотний камінь гробовий.
