ДОЙЛ, Артур Конан (Doyle, Arthur Conan — 22.05.1859, Единбург - 07.07.1930, Кроуборо) — англійський письменник.
Дід і батько письменника — художники. Закінчивши медичний факультет Единбурзького університету, Дойл у 80-х pp. працював лікарем, тоді ж увійшов у літературу. Перша публікація — оповідання «Таємниця долини Сесасса» (1879). Перші кроки автора в медицині знайшли відображення в автобіографічній книзі «Листи Старка Манро» («Letters of Starke Munroe», 1884). У1887 p. вийшла його знаменита повість «Етюд у багряних тонах» («A Study in Scarlet»), яка започаткувала всесвітньо відому «шерлокіану» — цикл оповідань, повістей, п'єс про детектива Шерлока Холмса та його друга доктора Вотсона (Ватсона), над якою письменник працював — з перервами — до 1927 р. У 90-х pp. Дойл паралельно з оповіданнями про Холмса та Вотсона писав історико-пригодницькі романи «Вигнанці» («The Refugees», 1893), «Велика тінь» («The Great Shadow», 1894), «Подвиги бригадира Жерара» («The Exploits of Brigadeer Gerard», 1894-1895), «Дядечко Бернак» («Uncle Bernac», 1896), «Родні Стоун» («Rodney Stone», 1896), цикл «Оповідань біля коминка» («Tales by the Chimney», 1898). Ці твори Дойл вважав найкращими своїми речами і ображався на тих критиків, котрі, як йому видавалось, їх недооцінювали.
Пропагуючи ідеали лицарського кодексу честі, письменник намагався дотримуватися їх в особистому житті і завжди залишався патріотом Британської імперії, хоронителем її найкращих, на його думку, традицій. У 1899 р. він добровільно пішов лікарем на англо-бурську війну, виступив із розлогим проектом демократизації англійської армії, намагався пройти у парламент країни. У книзі «Велика бурська війна» («The Great Boer War», 1900) автор, прославляючи Британську імперію, віддає належне супротивнику і попереджує співвітчизників, що якщо вони підпадуть під вплив «жадібності і неробства», то втратять не лише Південну Африку, а й усю імперію.
Письменник не тільки створив оповідання про Шерлока Холмса, а й особисто розкрив декілька заплутаних кримінальних справ, виправляючи судові помилки і домагаючись виправдання безвинних. Так було у справі Д. Ідалджі, перса за національністю, яка прогриміла на всю Англію і яку Дойл назвав «жалюгідною подобою справи Дрейфуса», оскільки судова помилка в ній пояснювалася і некомпетентністю слідства, і расовим упередженням влади. А в 1909 р. Дойл видав книгу «Злочин у Конго» («The Crime of the Congo»), де він як дослідник і публіцист розвінчав жорстоку, загарбницьку систему гноблення негрів у цій країні бельгійськими колонізаторами.
Водночас письменник займався найрізноманітнішими справами. Він звертався до наукової фантастики — повісті «Загублений світ» («The Lost World», 1912), «Отруєний пояс» («The Poisoden Belt», 1913) та ін. У статті «Великобританія і майбутня війна» («Great Britain and the Future War», 1913) Дойл прогнозує небезпеку для англійського флоту з боку німецьких підводних човнів.
У роки Першої світової війни, коли загинуло багато близьких письменникові людей, різко посилилася його зацікавленість спіритизмом, яка з'явилася ще замолоду. Дойл поступово проймався усвідомленням своєї нової «місії» і виступив творцем особливої «духовної релігії», де поєдналися християнство зі спіритизмом. У 1926— 1927 pp. вийшла його двотомна «Історія спіритизму» («The History of Spiritualism»), в якій Дойл детально розповів про розвиток спіритизму від Е. Сведенборга до початку XX століття.
Творчість Дойла, така розмаїта і навіть «строката» за складом, все ж є до певної міри цілісною. Вона вписується в неоромантичний напрям англійської літератури і є в основному набором різних пригодницьких жанрів (у тематиці детективній, історичній, містичній, науково-фантастичній, військовій), створюваних з урахуванням деяких традицій В. Скотта, Ф. Купера, А. Дюма, Е. По, Ф. Марієтта, Р. Л. Стівенсона. Дойл розповідає про цих і деяких інших своїх кумирів у книзі «За чарівними дверима» («Through the Magic Door», 1907). E. По письменник вважав узагалі «найкращим, найоригінальнішим оповідачем усіх часів.., який дав поштовх до створення майже всіх різновидів сучасного оповідання». З-поміж своїх сучасників Дойл виокремлював Р. Л. Стівенсона, Дж. Р. Кіплінґа, Дж. Конрада, Д. Лондона. Його приваблював сучасний «чоловічий» (masculine) роман, який має справу переважно з «більш грубими, але й більш хвилюючими гранями життя», аніж «уже зношений» сюжет про кохання з весіллям у фіналі. Звідси досить примітивна історична проза Дойла, його романи «Білий загін» («The White Squad», 1889), «Сер Найджел» («Sir Nigel», 1905), в яких автор романтизує англійську середньовічну історію, або його «Вигнанці», де у першій частині у манері Дюма-батька змальований старіючий Людовік XIV, а в другій зображена французька Канада XVII ст., сутички колоністів з індіанцями.
Особливо приваблювала Дойла особистість Наполеона та його епохи. Про це свідчать його романи про бригадира Етьєна Жерара: «Велика тінь», «Дядечко Бернак», п'єса «Ватерлоо» (1892) та ін. Письменникові вдалося створити у цих творах свій «наполеонівський» цикл з достатньо широкою картиною епохи, яка охоплює різноманітні суспільні верстви — від рядових солдатів та офіцерів, іспанських партизанів, простих людей Франції, Німеччини, Росії до наполеонівських маршалів і міністрів. Французький імператор змальований як особистість украй суперечлива: його геніальність межує з дріб'язковістю та нерозумними примхами, великодушність — із жорстокістю, манія величі — з почуттям власної приреченості, серйозність — із суто дитячим азартом гри в державну та іншу діяльність. У сценах битви під Ватерлоо («Велика тінь») Дойл творчо засвоїв реалістичні уроки батального живопису, запозичені ним у В. Теккерея і Л. Толстого. А комічна постать бригадира Жерара — це для письменника мовби зворотний бік наполеонівської легенди, мюнхгаузенівський тип відчайдушного хвалька, байки якого, по суті, пародіюють історію Великої армії.
Наукова фантастика письменника, куди, крім «Загубленого світу» і «Отруєного пояса», входять повісті «Відкриття Рафлза Хоу» («The Discovery of Raffles How», 1914), «Марракатова безодня» («The Marracot Deep», 1929) та ін., приваблює не стільки науковими гіпотезами, скільки, знову ж таки, пригодницькою романтикою, екзотикою таємничих світів («первісне» плато в Південній Америці, дно Атлантики).
Образ обдарованого й ексцентричного професора Челленджера, в образі якого гротескно поєдналися риси передового діяча науки та «доісторичної людини», — одне з найкращих досягнень письменника.
У своїх романтико-пригодницьких оповіданнях, зібраних ним у збірках «Оповідання біля коминка», «Зелений прапор», «Остання галера» та ін., автор виступає як послідовник Е. По, варіюючи теми та мотиви американського романтика — таємничі і похмурі події під час полярної експедиції («Капітан Полярної Зорі»), демонічна героїня («Джон Баррінґтон Кроулз»), убивство людини в підземеллі («Нові катакомби») і т. д. Багато з цих оповідань художньо слабкі, розраховані на сенсаційний ефект (тема кохання людини до мумії, що воскресає та ін.). Але є в цій групі творів непогані детективні історії («Зникнення екстреного потягу», «Людина з годинником»), дотепні пародії на «жахливі» оповідання («Чотирикутний ящик»).
Для більшості читачів Дойл відомий як автор оповідань і повістей про Шерлока Холмса. За цими творами знімаються фільми, спектаклі у багатьох країнах світу, виникло «холмсознавство», — спеціальний розділ літературознавства, який вивчає до найдрібніших деталей як тексти «шерлокіани», так і життя її героїв, котрі розглядаються як реально існуючі люди. Як пише «холмсознавець» Джек Трейсі, «культ «шерлокіани» — це інтелектуальний жарт найвищого класу, в якому факти і вигадка повинні бути якнайретельніше перемішаними».
Є кілька причин такої надпопулярності циклу про Холмса. Перша — Дойл, не будучи першовідкривачем теми, вдало підібрав час для своїх оповідань. Кінець XIX ст. — епоха виникнення криміналістики як науки, її перших значних успіхів і водночас зростання злочинності. Друга — вміле поєднання в образі Холмса двох популярних типів героя: детектив виступає і як шляхетний лицар справедливості, захисник добра, і як надлюдина, особливо обдарований гравець, котрий поставлений понад звичайну людську мораль, як «наполеонівський» персонаж.
Сам автор ставився до Шерлока Холмса трохи іронічно і створював окремі оповідання без належного шліфування, не турбуючись про те, що в його циклі виникають різноманітні невідповідності фактологічного плану — плутанина в хронології життя героїв, в описах обстановки тощо, а також логічні неузгодження, які могли розвіяти ілюзію правдоподібності, необхідну для більшості читачів «холмсіани». Виправдовує автора те, що він вів із читачами свою літератур-но-детективну гру, яка й спричинила появу ще кількох рівнів культурологічної гри — «холмсознавство», масовий «культ Холмса» (листування читачів з героями циклу, товариства Холмса, музей на Бейкер-стріт в Лондоні та ін.).
В образі Холмса і в сюжетах оповідань про нього наявний вплив оповідань Е. По «Убивство на вулиці Морг», «Вкрадений лист», «Золотий жук». Водночас постать знаменитого детектива вбирає в себе риси улюблених героїв самого Дойла: в ньому є гостра спостережливість та ексцентричність і примхи Челленджера, геніальна обдарованість і примхи Наполеона (недаремно одне з оповідань циклу називається «Шість Наполеонів»), лицарська відвага сера Найджела, романтична схильність до приголомшуючих публіку театральних ефектів, як у бригадира Жерара (одна з бабусь Холмса — сестра французького художника Ораса Верне). Як і сам Дойл, його герой-детектив є відданим паладином Британської імперії («Його прощальний уклін»), але він може, коли це потрібно, зневажити англійські закони і вчинити кримінальні, зі судової точки зору, дії («Кінець Чарлза Огастеса Мілвертона»). Більше того, Холмс інколи самочинно переймає роль британського судді-виконавця («Убивство в Еббі-Ґрейндж»). Є в героєві і «декаданс» — це пристрасть до кокаїну в дні вимушеного неробства.
