Тарас Григорович Шевченко в своїй творчості правдиво відтворював життя українського народу, його жадання здобути волю. Такі почуття зображено у вірші „І виріс я на чужині...”, де переплітаються мотиви суму за рідною стороною й болюче розчарування рабським становищем народу. Ліричний герой, відірваний від рідного краю, прагне опинитися на Батьківщині. Коли йому довелося там побувати, то прекрасні картини природи зразу ж затьмарилися тяжким становищем народу. І спогади про дитинство, які мали б бути лише прияємними, тільки посилюють переживання. Бо згадується, як мати „поклони б’ючи, Пречистій ставила. Молила, щоб доля добрая любила її дитину...”, не змогла зробити щасливим свого сина. І доля ліричного героя – це лише частка загальнонародної недолі :
Аж страх погано
У тім хорошому селі:
Чорніше чорної землі
Блукають люди; повсихали
Сади зелені, погнили
Біленькі хати...
Люди змирилися з таким існуванням : „ німі на панщину ідуть, і діточок своїх ведуть!..” Поет підкреслює, що такі явища спостерігаються по всій країні :
А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві...
Ліричний герой страждає на чужині, нещасливий він і вдома.
Цей вірш – біль душі поета, яка прагнула найкращої долі для України. Кобзар мріє про спокій, свободу, добро для Батьківщини.
Щастя народу – це те, чому присвятив великий геній все своє життя.