Козацький характер овіяний легендами. Іноземні автори чи й наші історики, що поверхово судили про життя і діяльність козаків. Нерідко наділяли їх лише негативними рисами. Приписували пияцтво, гультяйство, розбійництво.
Історичні першоджерела свідчать, що козаки були людьми мужні-ми, але й сердечними, чистими. Доброта і порядність, безкорисли-вість і висока самодисципліна, щедрість і совість, повага і чуйність – притаманні запорожцю чесноти. А щирість дружби так цінувалася на Січі, що гріхом вважалося обманути навіть чорта. Глибоко ша-нували січовики літніх людей і заслужених воїнів Боронь боже бу-ло їх скривлити! Славились козаки Січі і своєю гостинністю. Приймали всіх по-доброму, просто. „Приїжджай туди будь-хто, віткни у землю спис, повісь янчарку (шаблю) і лежи собі хоч три місяці – пий і їж усе готове. Тільки і діла, що встань та помолись Богу...” – так описує Пантелеймон Куліш запорізькі звичаї.
Особисту принциповість і чесність козаків визнавали навіть ті, хто їм зовсім не симпатизував. „Хоча в Січі, —відзначав католиць-кий патер Китович, – жили люди всякого роду – біглі й відступники від усіх вір – однак там царювала така чесність і така безпека, що приїжджі з товарами чи за товарами, чи в інших якихось справах люди не боялися і волоска втратити з голови своєї. Можна було на вулиці залишити свої гроші, не боючись, що вони будуть вкрадені. Будь-який злочин проти чиєї-небудь чесності, гостя чи січового мешканця, негайно карався смертю”.
Отож у нашого народу споконвіку стійкі загальнолюдські моральні устої. Візьмемо ж сьогодні на озброєння доброчинні козацькі духовні цінності.