Творчі роботи наших відвідувачів
Я вірю в майбутнє твоє, Україно…
Справді – актуально. Дивишся на прорізане зморшками чоло мами, не на жарт стурбованої тим, чим нагодувати родину та ще й «комуналку» сплатити за мізерну зарплатню вчительки… Про інше ж і мріяти годі. Зазираєш у потьмянілі від років випробувань очі бабусі, що немов душу вивертають у німому пошуку на одвічне питання : «Що ж на тебе чекає у цьому великому світі, Дитинко?..» Намагаєшся втекти від цього шалено спустошливого почуття зневіри – у собі , у власних силах, здібностях, у людях, у державі… - позираєш на світ через віконечко телевізора – і тут вже жах охоплює душу від почутого чи побаченого. Немов змагання – а хто ж більш страшну, жорстоку чи більш безглузду розповість-покаже історію… тоді згортаєшся клубочком на дивані біля віконця і пробігаєш пальцями по оксамитовій палітурці книги. Ні, це не Донцова, і навіть не Марініна… Це такий старомодний і одночасно вічний Маркес «Сто років самотності». А можна ще Булгакова … До речі, а ви помітили, що за духом, за емоційним сприйняттям «Рекреації» Анруховича подібні до Булгаковського «Майстра та Маргарити»? Але це так, до слова…
Дехто каже - не прилаштована до життя, не виживе.. Дехто – не від світу цього… Якого світу? Світу безладу, знахабнілого самодурства одних і покірливого ягнячого мовчання інших? Я не хочу такого світу! А тому час зупинитися, поглянути востаннє на затишний куточок, зробити рішучий крок вперед, до таких самих як і я - вихованих в епоху тотального безладу і свавілля, викоханих в «правовій державі», де багато говорять, але так мало роблять… Ми збираємося прямо під холодними байдужими вікнами вашого «білого дому», аби потеревенити про те про се, потусуватися, показати себе, побачити інших… Ми такі різні: чорні, білі, металік, ловці кайфу, екстремали, закохані, п'яні, віруючі, потенційні самогубці й перспективні студенти…….. Ви проходите повз нас ( дехто майже пробігає - чомусь боїтесь підсвідомо), ковзаєте поглядом по наших обличчях, але боїтеся поглянути прямо в очі… І це більше ніж просто страх – ви (десь у глибині душі) усвідомлюєте – ми ваш «продукт», ваших рук справа… Ми – ваше майбутнє і ваш кінець… І тому у стані агресивної агонії ви там нагорі вигадуєте все нові й нові накази аби забити нас, зупинити, зробити такими. Як ви… Але цього вже не буде! Час минає, люди змінюються, і ми – теж… ми - ваше майбутнє, ми – майбутнє цієї держави, а тому ми зобов'язані вірити в майбутнє України, бо розбудовувати її нам, не якимось викоханим вами рожевим хлопчикам!!! Ми будемо рішучими, якщо треба – жорстокими, цілеспрямованими і безкомпромісними, бо єдине, що в нас є – це Україна!! ! Так, справді, низький вам поклін, хоч щось хороше і реальне ви залишаєте нам після себе. Ми знаємо хто ми, ми знаємо що в нас є наша земля, наша держава, наша Україна! І ми нікому не дозволимо забрати це в нас або спаплюжити! Ми – власники у великому розумінні цього слова, а ви - усвідомлюєте це? Більшість – ні, і в цьому ваш великий прорахунок. Але ваш час минув, ми вже поряд, ми йдемо… Ваш час мина… Ми – ваше майбутнє… Повірте ж в нас… Вірте нам!
Ходун-Москаленко Татьяна