Стрічка до стрічки, шлях до шляху, нота до ноти. Крапля до краплі, колос до колосу, рука до руки. Єдність – це спільне минуле, сумісне теперішнє та щасливе майбутнє. Єдність – це щасливі посмішки на обличчях, обов’язкове доброзичливе «Доброго дня» у дворі, та спокій в державі.


Ще з дитинства я намагалася осягнути глибоченний зміст цього, на перший погляд звичайнісінького, але напрочуд важливого слова із семи літер. Я запитувала у матері, у батька, та, навіть, у бабусі – що воно є таке. Кожний з них давав мені різні формулювання та власні визначення.

Мама казала мені, що єдність – це насамперед добробут родини. Це пісні, що співані у хаті вечорами, це український хліб, який спечено її власними руками та з’їдено усіма членами родини. Це все, що єднає та, що є Єдиним для нас.

Хіба ж не так?..

Затриманий подих, перед тим, як вийняти хліб з печі… Чи не найжаданіше відчуття? Хліб… Свіжий, гарячий, ароматний хліб… Терпкий, солодкувато-солоний, довго смакуючий… Хліб.

Хліб завжди вживався у їжу. Незалежно від соціального та економічного стану, незалежно від релігії, віри, увірувань, незалежно від кольору шкіри, від віку, та інших деталей, за допомогою яких кожен з людей є особливим… витонченим, індивідуальним та власним. Незалежно від цих маленьких непомітних штрихів, таких, як погляди на світ, принципи та захоплення, кожен у світі вживає хліб. Хліб – це неначе усе, що, мов ланцюжок єднає щирі дитячі спогади про минуле, думки про серйозне сучасне та мрії про облицьоване квітами майбутнє. Адже, ти смакував свій перший хліб з долоні матері, і сподіваєшся працювати та заробляти гроші саме «на хліб». НепоХитна Любов суспІльства до Буття. Адже, так було, є, і, певно що, буде завше. Хліб – немов сателіт, що приведе нас до майбутнього, єдиного… майбутнього.

Ось тремтячими руками мене дістають з печі і кладуть на стіл. Аромат свіжого хлібу розминався по всій хаті. Щодуху. Щосили. Щомиті. Щохвилі. Зазираючи у обличчя домочадців, струменем залітаючи у гортані та легені та отруюючи своїм неймовірно пекучим солодким п’янким подихом. Однією-однісінькою – першою - спробою я вимагаю від усіх звірського апетиту та змушую усіх сідати до столу.

Мене надрізають… і ніж впивається у м’яке суцільне суспільне солодке гірке неминуче… моє Я. Мої шматки хапають руками та смакують довго-довго, відчуваючи смак Родини.

Родина. Єдина. Єдина родина. Чи це тільки мені здається схожим, сумісним, ідентичним та однаковим? Родина – це єдині погляди, єдині думки, єдина кров, єдині риси обличчя, єдність.

Візьми мене за руку.

Так. Тримаєш?

Ми зможемо здолати скруту,

Віриш? Знаєш?

Усе це легко буде,

Для того й народились люди.

Єдиність світу, неба,

Зірок, трави і ночі.

Усе так має бути, треба.

У бік один дивитимуться очі.

І буде успішним початок,

Коли будем єдні. Ти чуєш, нащадок?

Насправді, єдність починається з родини. Того, чого в тебе не віднімеш і чого не подаруєш. Ти ростеш, міцнієш, здобуваєш сили, щоб створити замість ТИ – МИ. Адже МИ набагато могутніше, сильніше та цілеспрямованіше. МИ – це кілька людей, МИ – це спільна сила направлена до єдиного русла, на благо усіх із цього МИ. Мир одИн.


Тато помішаний, зіпсований, загіпнотизований, зацікавлений, розчавлений усіма цими фактами, ідеями, новинами, тобто Політикою. Він розповів мені, що Єдність – це віра у щасливе майбутнє цілого народу, враховуючи владу, та будь-який з прошарків суспільства. Єдність, сказав він, - це неначе свобода. Неначе ключ від усіх замків, неначе дах у неба. Єдність – це повітря, яким ми дихаємо. Єдність – це хвилювання про нашу землю, наші мрії та наші життя.

Кожного дня.. люди спрямовують свої погляди у небо. Вони намагаються осягнути, намагаються зрозуміти та прочитати свої власні сподівання, думки, надії, острахи… В небі.

Такі різні, а дивляться у небо однаково. Небом бути простіше простого… Я просто намагаюсь відкрити їм себе, але водночас їх самих. Адже, я таке саме, як і вони.

Адже… Тільки переді мною вони можуть плакати пошепки. Плакати-плакати пошепки-пошепки. Вони стоять на краю мосту і пошепки плачуть один одному на вушко. Щоб більше ніхто не чув. Хоч і знають, що цей Ніхто все одно все почує. Почує, як вони плакали. Плакали від свободи. Від freedom, яка переповнювала їхні тіла. Яка забивалась у їхні гортані і наповнювала їх через легені. Вона отруювала їх, немов сльозоточивий газ, через який вони так пошепки пла….

Небо єдине. І люди єдині, коли дивляться ось так на небо. Вони видаються дещо безпомічними, дещо свавільно самотніми та байдужими до долі інших. Але вони настільки однакові та спільні, що це просто дивує. Дивує, чудує, чарує, дивовижа…

Наскільки б далеко ти не жив від мене, від нього, від неї, від своїх батьків, онуків, друзів, знайомих – ми одне єдине. Ми щось на кшталт квітів у полі. Квіти. Пахучі, білі, червоні, жовті, сині, прозорі, живі. Усі живі, завжди.

Це життя захлинається, як виринає з ваших тіл, з ваших очей, з ваших думок та мрій. Ви… ви просто… є. Ви просто є.. і ви просто мрієте… Мрія – немов коштовна троянда. Троянда, на яку ви ладні молитися. Ви рідко вірите у бога, у долю. Але ви завше вірите у цю квітку. А радше цій квітці. Ви можете настільки довго споглядати її, що вас потім просто дивує, чому ж вона вам так швидко остогидла.


Віра в очах.

Колотіння сердець.

Щоб вогонь не зачах,

І нехай йому грець!

Віра на всіх нас єдина.

Кроки із серцем рушають у такт.

Ти – не єдина людина.

Нас є багато. Це факт.

Все, що б здалось неможливим,

Просто є звичка дідів.

Скорені гнітом жахливим,

Кожен із них самотушки ходив.