Народ ніколи не уявляв свого життя без землі. Та й хіба може бути інакше? Адже дерево або ж квітка гинуть, якщо їх вирвати з грунту. Так і людина. Її душа в’яне, засихає, втративши зв’язок із рідним краєм.
Споконвіку люди вважають землю матір’ю. Вона завжди зігріє своєю ласкою, нагодує своєю щедрістю, підтримає і захистить у лиху годину. Все від землі – вважали наші предки. Своїм життям і добробутом людина зобов’язана, насамперед, їй. Вона і народжує, і ховає. Стародавня народна приповідка мудро вчить :”Держімося землі, бо земля держить нас”.
Українці споконвіку любили і шанували батьківський край, пишалися рідною землею. У нашій мові збереглося багато ласкавих слів, з якими люди зверталися до неї : земленько, земелько, землице. Її пестливо гладили натруд-женими руками, ніби набираючись здоров’я від теплого родючого грунту. Стародавні греки навіть склали міф про Антея-велетня, який був непереможним, доки торкався матері-землі Геї.
Українські казки й легенди розповідають нам про нездоланну силу народ-них героїв, що виросли на землі, змужніли від її хлібів. Вони загартували себе у боротьбі з її кривдниками і уславили свої імена. Мабуть, тому в народі існував такий звичай – брати грудочку землі на спомин у далекі краї. У такий спосіб люди прагнули зберегти зв’язок з могутньою силою, що породила і благословила їх на життя.
Стародавні українці свято вірили в те,що земля – жива. Вона дихає, родить, втомлюється, іноді хворіє. Люди ставилися до землі як до живої істоти, що відчуває і ласку, і біль. Влучно відтворив народні уявлення український письменник Борис Грінченко :”Земля жива – вона все чує й знає. Усі гріхи людські бачить і вгинається, як по ній грішник іде... А як якого, то й з ями викине мертвого. Як люди гарні до неї, вона радіє і пособляє їм, а як ні, то плаче й гнівається. Гнівається того, що її не шанують. Вона – наша мати, вона свята! Її цілувати треба, кланяючись...” Найміцнішою у наших предків вважалась клятва землею. Коли давали клятву, землю цілували і навіть їли.
Чесна праця завжди вважалася найбільшим проявом поваги до землі, яка чекає від людини допомоги й дбайливого догляду. Захаращена бур’яном, вона не може вільно дихати. Спрагла від спеки – хоче пити. Земля сподівається на людські руки. Вона щедро віддячує людям за їхню працю. В Україні завжди засуджувались нероби, ледарі і нехлюї, які не докладали рук до своєї землі, не піклувалися про її здоров’я, силу і красу. Народ навіть придумав загадку : „Усіх годує, напуває,
А про неї – не всяк дбає”.
Праця на землі завжди вважалася святим обов’язком людини. Українці ніколи не уявляли власного щастя без щасливої, дбайливо обробленої ниви чи городу. Про це складалися пісні („Ой у полі”,”Ой у полі нивка”,”Ой у полі плужок оре” та інші), в яких народ оспівував хліборобську працю – основу добробуту, злагоди й сімейного щастя.
У народних уявленнях земля завжди була символом багатства. Вона родила найдорожче для людей – хліб. Широко відомі такі народні загадки : що у світі найбагатше? Що у світі найситніше?
Звичайно, це – земля. Мабуть, тому й виникло багато приказок про неї. Так, люди бажали один одному :”Будь багатий, як земля”, Народ твердо вірив у те, що наполеглива праця на власній землі приносить не лише багатство, але й задоволення і радість. Хліб завжди цінували більше, ніж золото. Це також добре відображено у народній творчості, зокрема у легендах та казках. Глибоко шануючи хліборобську працю, народ обставив свято коляди всіма прикметами сівби і орання. Так, на Кутю у домівки заносять снопи жита, а подекуди – кладуть на стіл чересло (вертикальний ніж у плузі) від плуга. Мабуть, звідти і пішов звичай на Новий рік посипати у хатах зерном.
Народ завжди милувався красою і багатством хлібної ниви. Уважно спостерігаючи життя поля, людина навчилась помічати і поетизувати найменші зміни у його вигляді упродовж року, наприклад :
Зимою біле, весною чорне,
Літом зелене, осінню стрижене.(поле).
Дотепні загадки влучно характеризували процес збору врожаю і його наслідки :
Тисяча братів зв’язані,
На матір поставлені (снопи).
Або : Діряве рядно все поле покрило (стерня).
Людина завжди поважала землю, яка, в свою чергу, оберігала і плекала людське життя. Так було колись і повинно бути завжди. Але земля не прощає наруги, образи, жорстокості. Вона не любить лінивих і байдужих. Земля чекає на добро і дбайливого господаря, для якого заповіддю могли б стати такі слова :
Не ображай землі насінням кволим,
Сліпим огріхом, клопотом мізерним.
Хто чисту совість має перед полем,
Тому воно віддячить чистим зерном.