Творчі роботи наших відвідувачів Конкурс на кращу творчу роботу 2010 року
Твір "Час". Автор - Оленюк Юлія
Час тече, і навіть не рікою, Так швидко ріки не течуть… Час - єдина річ, яку не можливо ні обманути, ні перехитрити. Він просто пливе течією мрій, іноді навіть нездійсненних. Все те, що є сьогодні, вже завтра може зникнути, розтанути, мов сніг сонячної погоди весняного дня. І берегти сьогодення - це навіть не наше право, а обов`язок, який ми повинні поставити перед собою, наче мету і їти крізь невдачі, болі, непорозуміння і звичайні людські сльози. Тільки час не здатний зраджувати нас, наші сподівання, надії, турботи і тривоги. Правду говорять люди: "Все вилікує час", і, дійсно, адже він буває як найгіршим ворогом, так і найкращим другом; як губителем душ, так і спасителем сердець. Ми живемо і просто не помічаємо, як втікають у даль короткі хвилини, як годинник відпускає кожну із них, стукотінням стрілок. Вони летять у безвість, у прірву з якої уже немає виходу. Години, хвилини, секунди - це, мов вічні в`язні часу, які вириваються з німого, незрячого полону, а "на волю" їх відпускають віддані вартові - годинникові стрілки. Це невмируща, невичерпна казка нашого життя. Допоки будуть люди, доти зостанеться і час, бо він без нас - ніщо, так, як і ми без нього – ніхто. Мов небо без землі, мов слово без пера, мов ріка без води, мов світло без тьми, наче людина без природи... Я впевнена, що майже ніхто не помічав, що коли дощ стукотить по вікні - серце починає обливатися невидимими сльозами, а коли яскраво сяє сонце - воно зігріває добру людську сутність. Це вічні примхи часу... Але, не важливо чи день зараз, чи ніч; чи зима, чи літо; ми не залежно від цього живемо. Життя, мов квітка - сьогодні воно лише розпускається, мов бутон майбутнього дива - шукає свою долю, завтра починає квітнути, а після завтра весь цвіт осипається до землі. І саме його - спогади цілого життя на білім світі, мов поклики предків із тих далеких віків, в яких вони жили, ми мусимо зберегти, щоб і наш цвіт був зібраний у золоту скриньку платинових мрій. І це все ще раз доводить не лише людську залежність від природи, а й нашу схожість, спільне минуле і, безумовно, майбуття. Час втікає в даль, в не справжню прірву людських сподівань. Навіть, здавалося б, одвічні дуби, яким вже сотні років знають багато, бачили безліч радості і сліз, поривань і падінь, але й вони не були тут вічно. Весь час за тим, що робилося на землі спостерігало небо, тільки воно могло б розповісти все, що тут відбувалось, не упустивши, ні правдивого факту, ні килатої людської мрії. Якби ж воно уміло розмовляти!.. Тоді б усе нарешті стало на свої місця, для нас би уже не було таємниць, можливо світ став би значно добрішим. А так ми мусимо по краплині "відкопувати" забуті сліди життів, що вже давно зітліли у вічності неба, можливо тому воно і знає так багато... Хто-зна... Наше основне завдання - відшукати, бодай щось дізнатись, принаймні для себе. Навіщо? Не знаю, просто не знаю... Можливо, жити легше від цього не стане, але... Та від цього це не стає менш важливим для нас. Як кажуть, хто шукає, той завжди знайде. Є люди, що шукають багатства, віддаючи задля цього власні життя, а навіщо? Навіщо гроші після смерті? Для чого руйнувати світ, який і так знаходиться навколо тебе, створюючи свій - "ідеальний"? Сьогодні ти є, а завтра тебе не буде, залишаться тільки час і небо, які захистять вже не твоє тіло, а безсмертну душу. Тож висновок існує лише один: берегти сьогодні, не забуваючи про завтра. Бо, як кажуть, без минулого немає і майбутнього... Шукаймо, і ми обов`язково знайдемо старовинну скриню народних переживань, мрій, думок, надій, життєвих таємниць, сплетену з різнокольрових стрічок часу і закриту замком людських вуст. А ще, бережімо те, що маємо, адже вже завтра це стане минулим. Ми - творці нашої історії, це ми щодня удосконалюємо ту скриню, додаючи туди і наші долі. Цінуймо те, що маємо, інакше життя може втратити будь-який сенс…
