Українська література 1920—1930 років
Остап Вишня (1889—1956)
«Моя автобіографія»
«Моя автобіографія» Остапа Вишні, датована 15—16 березня 1927 року, має післямову, в якій автор гумористично виклав нібито свої амбіційні причини написання цього твору. Мовляв, відомій людині краще написати автобіографію власноруч: «...Знатимеш уже напевно, що вдячні нащадки тебе не забудуть». Звісно, тут не обійшлося без притаманної Остапові Вишні іронії. Письменнику в автобіографічному творі треба було в образі оповідача вивести простачка з народу, щоб відвести від себе підозри недоброзичливців. Адже Остап Вишня вже був ув’язненим, про що у цьому творі згадує натяком: «Ну, а потім під'їхала «платформа», мене и посадили. Потім випустили, але я вже з платформи не злазив. Нема дурних». До того ж, у державі на час написання цього твору вже почали «загвинчувати гайки», переслідувати митців, які брали участь у літературній дискусії 1925—1928 років.
Перший план усмішки щедро «насичений» згадками про бариню-експлуататоршу, книгу для ворожіння «Оракул», «Катехізис» Філарета, релігійний збірник «Руський паломник», які легше рвати, якщо вони у м’яких палітурках, й удар ними по голові в такому випадку менш болючий. Читачі дізнаються про нібито улюблений автором жовто-бурий колір (щоб не вкралася підозра, що улюблений — жовто-блакитний), про котів, яких приємно тягати за хвіст, милих серцю автора кіз, ос, стрижених жінок, обов’язково взутих у чоботи, про інші вигадані дурниці. Тільки на задньому плані, та й то епізодично, автор згадує, що вчився в одній школі з неокласиком Миколою Зеровим, що молодість його пов’язана з петлюрівською столицею Кам’янцем-Подільським, що в Харків «мене переїхали», тобто не з власної волі Остап Вишня туди прибув із Києва. Говорить мимохідь митець і про свою роботу в газеті «Селянська правда», яка дуже любила селян: «З любові й померла», і про українізацію, що розпочалася в зрусифікованому за царизму Харкові й відразу ж натрапила на величезні труднощі. Про себе ж гуморист сказав так: «Мову свою я взяв з маминої циці. Зверніть увагу на це, матері, і наших діточок ніколи не доведеться українізувати». До речі, на схилі років Остап Вишня занотував, що навіть на засланні завжди розмовляв українською мовою і ніколи її не цурався. Саме рідна мова — милозвучна, співуча, соковита — була для митця найкращим засобом змалювання комічних ситуацій і творення характерів. У циклі українознавчих усмішок митець порушував проблему розвитку національної мови, вільного і повного впровадження її в усі сфери життя. Молодим матерям письменник мудро радив з колиски виховувати у своїх дітей повагу до рідного слова, до народної пісні, з молоком передаючи малятам щирі почуття любові й гордості за національні святині.
На перший погляд, оповідач у гуморесці «Моя автобіографія» — пасивний спостерігач, до всього байдужий учасник подій. Однак він лише вдає, що з усім погоджується. Насправді перед читачем постає образ людини мудрої, талановитої, дотепної. Відзначаючи художню своєрідність «Моєї автобіографії», Максим Рильський писав, що в цьому творі — «увесь Вишня: любов до життя, любов до людини, іронія до отого «щасливого» дитинства...». Та найголовнішими в усмішці є добре замаскований під текст, численні натяки, алюзії, а також висновки, вкладені, для прикладу, в уста маленького сина письменника — В’ячеслава, про те, що бути людиною важливіше, ніж бути письменником.
