11 КЛАС

ГРИГОРІЙ КОСИНКА

В ЖИТАХ

(Стислий виклад)

Був ранок: заплаканий у росах, молодий і трохи засоромлений сонцем, що смутно купалося у стрижні. «Ну, ну... вже й цілуватися лізе!» — кажу до сонця, що безцеремонно грається волосинками на нозі, любовно оглядає забрьохану колошу на штанях і сміється крильцями бджіл: «Дізік, дізік...»

Дізік — страшне слово, бо воно нагадує про дійсність — раз, а друге — в революційній термінології це є дезертир, а герой саме до них і належав!

Він думав: «...до села не піду, небезпечно, а просто собі левадами, благо ще неділя сьогодні — сплять, в жита».

Левади зрадливо манили його вербами, городи пахли полином, м'ятою, але він — в жита. Ляже в долині, де тліє під сонцем Гордина могила, а попереду стовповий шлях, Гнилище, Чорносливка, далі...

Жита наливаються, через тиждень-другий — копи, а зараз догоряють... Старий чорногуз поважно пройшов травою до болота, поклонився на всі чотири сторони, піймав необережну жабу і під глухий клекіт сполохав на ставищі дику качку...

Він рішуче встає, підкочує колоші і сміється до своїх ніг, а вони ж у нього міцні, рівні, сильні; заглядає у стрижень: там до нього посміхаються сірі, гарні очі, розпатланий чуб горить на сонці та визирає ще дитяче обличчя Корнія Дізіка.

Можна було б поснідати. Але герой пригадує, що у селі солдати, і вирішує не снідати. А потім — стежкою чорногуза — в жита. Все дуже просто, ясно і раптом почувсь чийсь голос. Він ліг, почекав, по тім виправився всім тілом.

Неподалік проїхав гнилищанський багач Дзюба, і жито передачо його голосну, трохи чваньковиту розмову: «Ого-го, брат! Житомирська губернія повна тепер ними, служить не хоче в комуні, а все льогкі хліба подавай!..» Другий відповів: «Комісарами хотять бути...»

Він хотів вистрелити, але згадав наказ отамана Гострого: «Не вилазь і не стріляй».

Дзінь, Дзюба, дзінь... Це дзвонить степ на обід. Чомусь пригадалась тінь розстріляного на городі Дзюби комуніста Матвія Киянчука, і стало до болю сумно.

Степ зустрічає низькими поклонами пашні вітер, а він проходить полями — теплий, ніжний, смикає за вуса горду пшеницю, моргає до вівса й довго, довго цілує кучеряві голови гречок — п’є меди степові.

Він бачить, як на дорозі майорить під вітром червона хустка. Йде назустріч: «Може, хоч пиріжка дасть». Це була Уляна. Степова дичка — запалена, засмажена, а оч — два жучки...

Привіталися. Сині очі дівчини питали: «Хіба ти, Корнію, забув ясла коло чорного вола Зоряна?.. А коли цілував мої очі — на сміх показував через вибитий сучок зорю, казав: «Вони похожі на неї, правда, Улясю?» А потім кинулася до нього, скрикнула: «Які вороги ми... Ні, Корнію, нам не так треба! Ходім сядемо».

Що було далі він не дуже пам’ятав. Пам’ятав лише, як буйно захвилювались жита, затремтів від радості льон і гарячий вітер припав грудьми до землі. І як гладила рукою його чуб, який уже другий рік розчісували дощі, сніги і дике вовче дезертирське життя. І сміялася.

Він бачив на тонких поділках Уляни гарно вишиту мережку, на пазусі — кленове листя, і все кругом було п’яне, а червона хустка зайнялася й горіла степом од краю до краю! Тепер, поруч з нею, він нічого не боявся.

А потім вона попрощалася і пішла через степ. А йому чогось хотілося співати. І горіли перед ним ще й досі Гордина могила під сонцем, червона хустка Уляни і він сам — коли згадував своє дезертирське життя...

Тут, в житах, загубилася його доля. І хотілося плакати, мов дитині, або співати, як співають старі, коли згадують молодість. Він ще хотів співати!

Коментар

«В житах» — одна з найкращих новел Г. Косинки. Своєю ліричністю й життєлюбністю вона яскраво вирізняється на тлі інших творів письменника, в яких переважають картини похмурої, трагічної дійсності пореволюційних років.

Головний герой новели — Корній. Його сьогодення — «дике вовче дезертирське життя», сповнене небезпек і непевності, що триває ось уже другий рік. Майбутнє — неясне й тривожне. Минуле невідступно переслідує його: раз у раз «проходить житами тінь розстріляного на городі Дзюби комуніста Матвія Киянчука», і в такі миті Корнієві «чогось до болю робиться сумно». Та ось в житті Корнія настає особливий ранок: на тлі розкішної, ніби незайманої недавніми кривавими подіями природи душа його оживає, вона чекає змін — чогось несподіваного, але неодмінно світлого.

Апофеозом «пісні душі» Корнія стає випадкова зустріч «в житах» з колишньою коханою, Уляною, яку він називає «загубленою в житах своєю долею». За час Корнієвих блукань і переховувань Уляна стала дружиною сільського багатія Дзюби, також причетного до розстрілу Киянчука. Тож трагічна реальність таки нагадує про себе, але цей ранок — коротка мить радості в житті Корнія. Йому хочеться співати, бо від щастя він «п’яний сьогодні в житах»...

У цілому цей твір, в якому передано надзвичайно тонкі душевні рухи, суголосні з глибинним відчуттям природи, пронизаний світлим, оптимістичним настроєм.