Сміються, плачуть солов'ї
І б'ють піснями в груди:
«Цілуй, цілуй, цілуй її, —
Знов молодість не буде!
Ти не дивись, що буде там,
Чи забуття, чи зрада:
Весна іде назустріч вам.
Весна в сей час вам рада.
На мент єдиний залиши
Свій сум, думки і горе —
І струмінь власної душі
Улий в шумляче море.
Лови летючу мить життя!
Чаруйсь, хмілій, впивайся
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.
Поглянь, уся земля тремтить
В палких обіймах ночі,
Лист квітці рвійно шелестить,
Траві струмок воркоче.
Відбились зорі у воді,
Летять до хмар тумани...
Тут ллються пахощі густі.
Там гнуться верби п'яні.
Як іскра ще в тобі горить
І згаснути не веліла, —
Гори! Життя — єдина мить,
Для смерті ж — вічність ціла.
Чому ж стоїш без руху ти,
Коли ввесь світ співає?
Налагодь струни золоті:
Бенкет весна справляє.
І сміло йди під дзвін чарок
З вогнем, з піснями в гості
На свято радісне квіток.
Кохання, снів і млості.
Загине все без вороття:
Що візьме час, що люде.
Погасне в серці багаття,
І захолонуть груди.
І схочеш ти вернуть собі,
Як Фауст, дні минулі...
Та знай: над нас — боги скупі.
Над нас — глухі й нечулі...»
Сміються, плачуть солов'ї
І б'ють піснями в груди:
«Цілуй, цілуй, цілуй її:
Знов молодість не буде!»
Коментар
«Чари ночі» — філософська поезія, в якій поет закликає цінувати кожну мить короткочасного життя. Треба подивитися на природу, чари весни, на солов'їв — і кохати, мріяти, віддавати свою любов, тепло душі іншим, поки є час і можливість. Вірш став прекрасним романсом, гімном життю й любові.
* * *
О слово рідне! Орле скутий
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам'ятно забутий
О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких.
Шовковий спів степів широких,
Дніпра між ними левій рев...
О слово! будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.
Коментар
Проблему збереження рідної мови висвітлювало багато українських письменників. О. Олесь назвав нашу мову «орлом скутим», бо вона багата й могутня, але зв'язана постійними утисками, заборонами, не збережена батьками й забута дітьми. Поет прагне, щоб слово стало його мечем, але потім виправляє себе — ні, краще сонцем, щоб осявати шлях народові, спрямовувати його.
