«Ця чудова книжка була й залишається подією

в історії українського письменства...

Лірика цієї книжки - щире золото...»

Б. Якубський

Ранні твори Павла Тичини були написані на Чернігівщині у чарівному куточку , де поет народився, де минуло його дитинство і юність.

Перша збірка творів "Сонячні кларнети" вийшла 1918 року й одразу стала визначною подією в українській літературі. Вона засвідчила прихід великого таланту, ніжного лірика зі своїм неповторним поетичним голосом. Тичина з ніжністю пише про природу рідного краю, щиро співає про неповторну красу і силу першого кохання. Він знаходить свіжі образи, щоб передати найніжніші людські почуття: "Говори, говори, моя мила: твоя мова - співучий струмок".

До збірки «Сонячні кларнети» ввійшло 44 поезії. Лірика з пейзажними і любовними мотивами. Це поезії «Гаї шумлять», «О панно Інно...», «Сонце» та багато інших.

Перша збірка П. Тичини написана ніби на одному подиху, стільки в ній енергії, бадьорості,захоплення світом, його гармонією. Передусім це характерно для пейзажних мініатюр, у яких звучить мотив замилування людини природою з її грою звуків, барв, тонів і відтінків. Ліричний герой залишається наодинці з нею і всесвітом, за ними вивіряє душевні порухи, найтонші, найніжніші. Його внутрішній світ відкритий навстіж сонцю, радості, багатогранної мінливості настроїв гаїв, полів, світанків.

Гаї шумлять-

я слухаю.

Хмарки біжать- милуюся.

Поєднання у них слухового і зорового образів разнює думку про єдність людини і природи. Відтворюючи гармонію, поет вживає точні і влучні порівняння "купаючи мене, мов ластівку, ", "горить-тремтить ріка, як музика" . П Тичина в цій поезії щедро використовує персоніфікацію. Дзвін "думки пряде", "мріє гай над річкою", який ще більше посилює відповідність пейзажного малюнка настроям ліричного героя. Природа мінлива і рухлива,душа, яка вкрай схвильована, чекає на щось незвідане, тому й мова поета -уривчаста, у ній спостерігаємо поєднання інколи різнорідних або ж безпосередньо не пов"язаних між собою понять. Поезія "Гаї шумлять" вражає і музикальністю, і повною гармонією почуттів людини й настроїв природи.

Тривожним чеканням і сподіванням оновлення є вірш "Арфами, арфами...", в цілому побудований на оптимістичних акордах. Поет відчуває себе в обіймах світу, і його ліричний герой прагне пізнати себе, своє місце в житті, свій нерозривний, органічний зв"язок з природою. Емоційно промовиста персоніфікація весни, закосиченої квітами, з перлами роси, співом жайворонка, дзвоном струмків і музикою гаїв доповнюється протилежністю - тогочасного громадського життя:

Буде бій

Вогневий!

Сміх буде, плач буде...

Перламутровий...

Подібна настрої - оптимістичне сприйняття світу й очікування чого нового, незнайомого - притаманні й поезії "Там тополі у полі...":

Йду в простори я, чулий, тривожний

(Гасне день, облітає, мов мак).

В моїм серці і бурі, і грози,

Й рокотання - ридання бандур...

Образ тополі, такий поширений у народнопоетичній творчості, у цьому вірші символізує високість людського духу, його поривання до волі, до щастя. Поет звертається до цього образу й у вірші "Світає...":

Так тихо, так любо,так ніжно у полі.

Мов свічі погаслі в клубках фіміаму,

в туман загорнувшись, далекі тополі

в душі вигравають мінорную гаму.

У цих рядках відчувається певний дисонанс: чому лагідність і привабливість літнього ранку, картина його народження викликає сум, мінорні настрої, такі несподівані? Поет пояснює цев останній строфі поезії, оригінально використовуючи образ мечів: "Проміння схід ранить ніч, мов мечами" - таким поетичним виразом П. Тичина малює "роботу" сонця, -володаря дня, порівнюючи його проміння з мечами.

Не можна не згадати ще одну поезію раннього П. Тичини - "Ой не крийся, природо..." Ця лірична мініатюра присв"ячена осені. Ця пора року в народній поезії, і у свідомості звичайної людини уособлює зрілість і непоправну втрату сил буяння, розквіту, молодості; щедрість- відмирання усього живого, перехід в інший стан. Поет використовує ці контрасти, коли протиставляє осінь і літо з його бурями, громами і купальськими ночами. Натомість - безгоміння, сон, смуток осінній, позолота кривава, тумани, які породжують тугу. І раптом зміна настрою:

Тільки зірка упала...

Ой там зірка десь впала, як згадка.

Засміялось серце у тузі!

Плачуть знову сичі... О, ридай же, молись:

Ходить осінь у тузі.

Так, осінь - це смуток, але й ласкава пора роздумів і надій.

Багато творів П. Тичини присв"ячені ніжному почуттю - коханню:

Я Ваші очі пам'ятаю,

Як музику, як спів.

Зимовий вечір. Тиша. Ми.

Я Вам чужий - я знаю.

А хтось кричить: ти рідну стрів!

І раптом - небо... шепіт гаю...

О ні, то очі ваші. - Я ридаю.

Сестра чи Ви? - Любив...

Павло Тичина добре грав на кларнеті і гобої, у дитячі роки співав у кращих хорових диригентів, навчаючись у семінарії, працював диригентом хору. Музична обдарованість знадобилася йому у поетичній творчості, адже у багатьох віршах поет застосовує музичний спосіб літературного письма:

О панно Інно, панно Інно!

Я - сам. Вікно. Сніги...

Сестру я вашу так любив -

Дитинно, злотоцінно.

Любив? - Давно. Цвіли луги...

О панно Інно, панно Інно,

Любові усміх квітне раз - ще й тмінно.

Сніги, сніги, сніги...

Отже для П. Тичини неосяжний духовно-емоційний світ людини співзвучний світу природи. І в зображеннях цієї гармонії поет оригінальний, він шукає свіжих тропів, довершеної форми, музичних мелодій та інтонацій. «Ця чудова книжка була й залишається подією

в історії українського письменства...

Лірика цієї книжки - щире золото...»

Б. Якубський

Ранні твори Павла Тичини були написані на Чернігівщині у чарівному куточку , де поет народився, де минуло його дитинство і юність.

Перша збірка творів "Сонячні кларнети" вийшла 1918 року й одразу стала визначною подією в українській літературі. Вона засвідчила прихід великого таланту, ніжного лірика зі своїм неповторним поетичним голосом. Тичина з ніжністю пише про природу рідного краю, щиро співає про неповторну красу і силу першого кохання. Він знаходить свіжі образи, щоб передати найніжніші людські почуття: "Говори, говори, моя мила: твоя мова - співучий струмок".

До збірки «Сонячні кларнети» ввійшло 44 поезії. Лірика з пейзажними і любовними мотивами. Це поезії «Гаї шумлять», «О панно Інно...», «Сонце» та багато інших.

Перша збірка П. Тичини написана ніби на одному подиху, стільки в ній енергії, бадьорості,захоплення світом, його гармонією. Передусім це характерно для пейзажних мініатюр, у яких звучить мотив замилування людини природою з її грою звуків, барв, тонів і відтінків. Ліричний герой залишається наодинці з нею і всесвітом, за ними вивіряє душевні порухи, найтонші, найніжніші. Його внутрішній світ відкритий навстіж сонцю, радості, багатогранної мінливості настроїв гаїв, полів, світанків.

Гаї шумлять-

я слухаю.

Хмарки біжать- милуюся.

Поєднання у них слухового і зорового образів разнює думку про єдність людини і природи. Відтворюючи гармонію, поет вживає точні і влучні порівняння "купаючи мене, мов ластівку, ", "горить-тремтить ріка, як музика" . П Тичина в цій поезії щедро використовує персоніфікацію. Дзвін "думки пряде", "мріє гай над річкою", який ще більше посилює відповідність пейзажного малюнка настроям ліричного героя. Природа мінлива і рухлива,душа, яка вкрай схвильована, чекає на щось незвідане, тому й мова поета -уривчаста, у ній спостерігаємо поєднання інколи різнорідних або ж безпосередньо не пов"язаних між собою понять. Поезія "Гаї шумлять" вражає і музикальністю, і повною гармонією почуттів людини й настроїв природи.

Тривожним чеканням і сподіванням оновлення є вірш "Арфами, арфами...", в цілому побудований на оптимістичних акордах. Поет відчуває себе в обіймах світу, і його ліричний герой прагне пізнати себе, своє місце в житті, свій нерозривний, органічний зв"язок з природою. Емоційно промовиста персоніфікація весни, закосиченої квітами, з перлами роси, співом жайворонка, дзвоном струмків і музикою гаїв доповнюється протилежністю - тогочасного громадського життя:

Буде бій

Вогневий!

Сміх буде, плач буде...

Перламутровий...

Подібна настрої - оптимістичне сприйняття світу й очікування чого нового, незнайомого - притаманні й поезії "Там тополі у полі...":

Йду в простори я, чулий, тривожний

(Гасне день, облітає, мов мак).

В моїм серці і бурі, і грози,

Й рокотання - ридання бандур...

Образ тополі, такий поширений у народнопоетичній творчості, у цьому вірші символізує високість людського духу, його поривання до волі, до щастя. Поет звертається до цього образу й у вірші "Світає...":

Так тихо, так любо,так ніжно у полі.

Мов свічі погаслі в клубках фіміаму,

в туман загорнувшись, далекі тополі

в душі вигравають мінорную гаму.

У цих рядках відчувається певний дисонанс: чому лагідність і привабливість літнього ранку, картина його народження викликає сум, мінорні настрої, такі несподівані? Поет пояснює цев останній строфі поезії, оригінально використовуючи образ мечів: "Проміння схід ранить ніч, мов мечами" - таким поетичним виразом П. Тичина малює "роботу" сонця, -володаря дня, порівнюючи його проміння з мечами.

Не можна не згадати ще одну поезію раннього П. Тичини - "Ой не крийся, природо..." Ця лірична мініатюра присв"ячена осені. Ця пора року в народній поезії, і у свідомості звичайної людини уособлює зрілість і непоправну втрату сил буяння, розквіту, молодості; щедрість- відмирання усього живого, перехід в інший стан. Поет використовує ці контрасти, коли протиставляє осінь і літо з його бурями, громами і купальськими ночами. Натомість - безгоміння, сон, смуток осінній, позолота кривава, тумани, які породжують тугу. І раптом зміна настрою:

Тільки зірка упала...

Ой там зірка десь впала, як згадка.

Засміялось серце у тузі!

Плачуть знову сичі... О, ридай же, молись:

Ходить осінь у тузі.

Так, осінь - це смуток, але й ласкава пора роздумів і надій.

Багато творів П. Тичини присв"ячені ніжному почуттю - коханню:

Я Ваші очі пам'ятаю,

Як музику, як спів.

Зимовий вечір. Тиша. Ми.

Я Вам чужий - я знаю.

А хтось кричить: ти рідну стрів!

І раптом - небо... шепіт гаю...

О ні, то очі ваші. - Я ридаю.

Сестра чи Ви? - Любив...

Павло Тичина добре грав на кларнеті і гобої, у дитячі роки співав у кращих хорових диригентів, навчаючись у семінарії, працював диригентом хору. Музична обдарованість знадобилася йому у поетичній творчості, адже у багатьох віршах поет застосовує музичний спосіб літературного письма:

О панно Інно, панно Інно!

Я - сам. Вікно. Сніги...

Сестру я вашу так любив -

Дитинно, злотоцінно.

Любив? - Давно. Цвіли луги...

О панно Інно, панно Інно,

Любові усміх квітне раз - ще й тмінно.

Сніги, сніги, сніги...

Отже для П. Тичини неосяжний духовно-емоційний світ людини співзвучний світу природи. І в зображеннях цієї гармонії поет оригінальний, він шукає свіжих тропів, довершеної форми, музичних мелодій та інтонацій.