Історія написання роману починається, коли Панас Мирний, вражений розповіддю про селянина Гнидку, який перерізав усю козацьку сім’ю, написав нарис «Подорож від Полтави до Гадяча». З часом назбиравши таких повістей Панас зі своїм братом Іваном Біликом написали роман, але він шість разів переписувався. Вперше роман був надрукований у Женеві у 1880 році. Автори роману незвично поєднали у ньому історичний період (перші роки після відміни кріпацтва) та дуже глибокий духовний і психологічний світ головного героя (Чіпки Варениченка). Академік Олександр Білецький сказав про особливість композиції твору: це «будинок з багатьма прибудовами й надбудовами». І справді, композиція твору дуже складна: пропустивши одну деталь у читанні можна не зрозуміти всю думку твору і невірно охарактеризувати героїв.

Можна також помилитись і в ідеалі роману. Кожен герой мав свій ідеал. Чіпка – головний герой роману вважав своїм ідеалом рівне життя усіх людей. Так він намагався допомогти кріпакам і кликав на допомогу, коли тих приборкували москалі. В результаті йому самому нам’яли боки на очах у майже всього села, адже тоді багато хто збігався на те видовище, як кріпакам мізки вправляли. Також ще перед цим він злився на панів за діда Уласа, якого вони забрали у двір і за батька, якого взагалі віддали в москалі. Чіпку можна назвати борцем за справедливість, месником. Але тяжке дитинство (ніхто з однолітків не хотів з ним дружити, всі його ображали, а мати інколи зі злості на нього гримала), злидні, відсутність підтримки, горілка і дурна компанія зробили своє: Чіпка починає грабувати панів, мотивуючи це тим, що нібито просто повертає «собі своє, панами награбоване», пиячити і зносити все з хати до шинку, але він не помітив, що від його помсти панам страждають ще й невинні люди: при першому пограбуванні Чіпка відправив на той світ сторожа, який лишень виконував свою роботу. Також він змусив свою матір зі слізьми шукати притулку у односельчан. На деякий час він перестав пиячити і грабувати, відбудував хату, вибачився перед матір’ю, одружився, та все ж навіть дружина зі своїми вмовляннями не змогла його втримати і через деякий час він знову повертається до старого. І тепер він вже перерізав сім’ю козака за виключенням малої дівчинки, яка сховалась. «Так оце та правда?! Оце вона!!!» - це останні слова, які промовила до Чіпки його дружина Галя. Трохи опісля вона повісилась, не витримавши горя. Ідеал у Чіпки був чудовий, але шлях, яким він намагався дійти до нього вів зовсім у інший бік.

Зовсім інше можна сказати про єдиного товариша дитинства Чіпки – Грицька. Зростаючи сиротою він був бешкетником. Він міг поїздити на баранцях, яких вони з дідом Уласом випасали, поскручувати голови горобцям, що вони з Чіпкою і робили, але Чіпка це робив із злістю, яка горіла в його очах, а Грицько – наче грався. Але підрісши, він почав думати й про господарство: так зачувши, що діда Уласа забирають у двір до пана, Грицько зібрав речі і пішов на заробітки. Там працював, як віл і складав копієчку до копієчки. Так два роки попрацювавши, він повернувся до Пісків вже грошовитим. Купив собі дім, город, став хазяїном. Грицько гордував і хотів оженитись на багатій козачці, але відмова від козака Лози повертає його з неба на землю, і він одружився такій сироті, як сам був. А жінка ж не проста – сама хоч невеличка зростом, та проворна, роботяща, до всього тямуща, робота у неї в руках аж кипіла. Звали ж її Христя. От маючи при собі дружину, хату, трохи поля зажив Чіпка гарним життям. Все у нього було добре. Працювали вони вдвох укупі, та й не сварились ніколи. У всьому селі молодим парам у приклад ставили Грицька і Христю. І все було б так і далі, якби не прийшов одного разу до них Чіпка. Чіпчині розповіді розчулили жіноче й чуттєве серце Христі, а Грицько і оком не зморгнув, мотивуючи це тим, що «своя сорочка ближче». Після того й серце Христі до нього охололо. Вона ніяк не могла забути того змарнілого борця за справедливість у лихій свитині, навіть не здогадуючись, що до такого Чіпку довів ні хто інший, як він сам. А Грицько зрозумівши, що сталося, тільки й шукав приводу, щоб опустити в очах жінки давнього приятеля і повернути колишній розклад життя. Так він стрімголов летів до Христі, щоб розповісти про те, що Чіпку посадили до чорної. От воно так все і повернуло Христю до роботи. І по хаті робота, і новини по Чіпці повертали в другий бік думку про нього. Та й забула вона якось про все, і Грицьку на серці злягло. А коли зачув він женитьбу Чіпчину та про жінку багату, одразу ж притулився другом до Чіпки, як і раніш. Та все жалівся на свій неврожай та проблеми, надіючись, що й йому перепаде. Так і вийшло: Чіпка на хрестини Грицькового сина сто карбованців принадив. Отакий-то ідеал був у Грицька. Так все і гарно у нього вийшло.

Такі два основних протиставних ідеали у цьому романі представлено. А який вірніший і якого дотримуватись, то вже особиста справа кожного.