Образ «козир дівки» – ідеальний образ жінки в чоловічій уяві, котрий, як вважають деякі дослідниці, є непоганим аргументом на користь того, що, буцімто, немає гендерної нерівності.

Цей, цікавий своєю неоднозначністю, суперечливістю і невичерпним потенціалом, образ, як не дивно, розроблявся лише письменниками-чоловіками. Ївга, Настя, Одарка, Мотря та Маруся, Наталка – головні героїні у творах Г. Квітки-Основ’яненка, І. Нечуя-Левицького, І. Котляревського. Ці жіночі образи різною мірою можна вважати «козирними дівчатами». Обігруючи такий манливий образ відважної, сильної духом, десь розумної, десь і скандальної, але все ж такої рідної і знайомої української дівчини, письменники різною мірою наснажили його притаманними рисами козир-дівчини.

Чомусь згадані письменники не випустили козир-дівку поза межі її родини, мов боялися, що вона й там зможе утвердити свої позиції, як домінуючі. Але з іншого боку це підкреслює маргінальність постаті козир-дівки, чиє життя і керування зводиться лише до домашнього деспотизму.

Цей факт не стосується повною мірою лише образу Ївги, адже у повісті її вчинки розвиваються на соціальному тлі. Вона перемагає в боротьбі з сільською та повітовою владою і навіть губернським судом, добивається до губернатора й визволяє з в'язниці свого нареченого — бідняка-сироту Левка, несправедливо засудженого до заслання в Сибір. У «козирному» характері Ївги, в її рішучих діях, ставленні до «п'явки людської» — писаря з усім його «родом поганим писарським», до здирців панів-судящих показується питома риса української жінки з її жагою до справедливості, зображено пробудження громадянської активності в простої людини. Вона жертвує собою задля коханого, але жертвує активно, кохання дає їй і крила орлині, надихає енергією без краю, водить нею по всіх митарствах соціально-державного пекла, проте незаплямованим проносить вона крізь них своє почуття, щоб віддати його визволеному її діями обранцеві. Це вже такої жінки тип, що в старовину бралась до зброї, щоб оборонити родинне вогнище, була не тільки товаришем і помічницею чоловікові, а частіше навіть перед вела, головувала в родині.

Щодо Наталки з п’єси «Наталка Полтавка», то можна говорити про частковий опір суспільству в образі возного, а загалом її діяльність не виходить за межі родини.

Що стосується Насті, Одарки та Мотрі, то вони чинять по-своєму, вільно себе почувають на чоловічому місці «голови сімейства», але в межах родини. У суспільстві вони не мають таких впливів, важелів, які б дали змогу утвердитись на перших позиціях, та, до речі, їм це і непотрібно. Їм вистачає родинного поля для бою.

Для повноцінної характеристики козир-дівчат в українській літературі треба згадати і про постійне протиставлення сильної жінки слабкому чоловікові. Синонімічним рядом, який характеризує постать козир-дівки, може бути: моторна, рухлива, сильна, дужа, кмітлива та ін., що найкраще підкреслює її фізичну активність, завдяки якій вона прирівнюється до сутності чоловіка. Тобто маскулінні риси постають як взірець, до якого вона дорівнялася.

Відтак, ще у примітках до п’єси «Бой-жінка» Квітка-Основ’яненко опозиціонує своїх героїв, описуючи їх таким чином: «Потап – глупий ревнивий мужик. Дружина його – Настя – бій-баба. Вона хоче відівчити його від ревнощів і для того переконати його, що якщо захоче обманути його, так йому від цього не врятуватись».

Ця особливість передається через мовлення героїні п’єси «Сватання на Гончарівці» до Прокипа: «Сиди, сиди собі там, мандрований цуцику! Та й гляди: ось тільки хоч ногою вийдеш, то не побоюсь гріха, битиму, кажу тобі, що битиму”.

Домінування Одарки в сім’ї все ж залишається на рівні інтимних, внутрішніх сімейних відносин з її чоловіком. Коли мова йде про традиції чи чужий сторонній погдяд для козир-дівки настає час прикидатися, за чим можемо спостерігати ось у цьому діалозі:

«Прокип (подумав, важно): Ось що ми зробимо, хліб святий приньмаємо, доброго слова не цураємось; а щоб ви нас не порочили, буцімто ми пересиджуємо куниці, або красні дівиці, так ми вас повяжемо. Чи так жінко!

Одарка (весело й ласкаво): Роби як знаєш. Ти батько і нам усім голова; як скажеш, так і буде».

Сплановане Одаркою весілля (сватання) все ж, для легітимності, повинно пройти за народним звичаєм, де чоловік вважається головою у родині.

Протиставлення жіночого начала як сильного, та чоловічого – як слабкого органічно вписується в картину сільського життя, де матріархальний устрій посідав важливе місце у родинно-побутових відносинах.

Звернімо увагу на родинний устрій у «Кайдашевій сім’ї». Тут заправляють всім жінки, а чоловікам, та й то тільки Омелькові (бо він батько), надана ілюзія головування. Маруся Кайдашиха чітко протиставляється Омелькові: він – п’яниця безпорадний, вона ж – хитра і розважлива господиня; він намагається абстраговано реагувати на сімейні чвари, вона ж – у вирі родинних баталій. Це протиставлення основане на психології «різних полюсів», «активного і пасивного».

Мотря теж протиставляється Карпові. Автор підкреслює важливість фізичної сили для образу Мотрі. Нечуй-Левицький часто описує її ноги: «Товсті литки стреміли, наче дві деревини…» .

Контраст між образом Мотрі і образом Карпа ґрунтується на тих таки активних і пасивних життєвих позиціях. У родині Мотря займає домінуючу позицію, а у суспільстві їхню родину представляє не вона (як «голова сім’ї»), а Карпо. Хоча селянське суспільство і про неї нерідко, мабуть, говорить, адже позовів до волості від неї і до неї було багато, а, як відомо, такі події виносяться на загал.

Поведінка козир-дівки часто набуває тиранічних рис. Наприклад, козир-жінка у «Сватанні на Гончарівці» моторна та весела молодиця, яка «виховує» свого чоловіка, одночасно змальована як тиранічна мати для Уляни, яка примушує дочку одружитися з багатим нездарою. Так, Мотря виступає тираном для своєї свекрухи (не кращої від неї) і для Мелашки, котру вона щоденно «пиляє» (як і свого чоловіка).

Образ «козир-дівки» в українській літературі посідає помітно важливе, рівноправне місце серед інших образів жінок. Архетип жінки, представлений образом «козир-дівки» настільки зрозумілий, знайомий і рідний читачеві, наскільки і незбагненний, заплутаний і таємничий. Письменники витворили кожен свою «козирну дівчину». ЇЇ «козирність» виявляється то в силі духу, то в норовливому характері, в чоловічних рисах зовнішності, в діях та вчинках, у мовленні тощо. Ключі до розкриття їх таємниць різні, адже у кожної свій козир…