Трагедія жінки-матері в українській літературі 20-50-х років ХХ століття - літературознавче есе
У цих часових рамках трагедія жінки-матері презентована двома образами, а саме це Мати і Марія із однойменних творів М. Хвильового та У. Самчука.
Я вважаю ці два образи насправді трагедійними. Причинами цієї трагедії є як зовнішні (більшою мірою), так і внутрішні чинники. Вони (ці образи) є узагальненими, і, власне, в тому їх схожість: Мати – узагальнений, типовий образ жінки-матері, котра втрачає (не фізична ця втрата) синів, дякуючи Першій світовій війні, яка принесла всім матерям горя, яке може дорівнятись лише до Другої світової і до Голодомору 1932-1933 років; Марія – узагальнений образ дитини, дівчини, жінки-матері 1932-33 років, а також це і символічний образ знедоленої України вцілому. Отже, до зовнішніх причин трагедії відносимо, не залежні від наших героїнь, чорні сторінки історії України (і війна і голодомор) і не менш чорні сторінки історії світу (війна). Питання «що могла зробити бідна мати, щоб зарадити цьому горю» є риторичним, адже відповідь прозора…
У Хвильового Мати втрачає обох синів, котрим очі закрила війна. Вони належать до різних таборів, вони втратили усілякий здоровий глузд, їхні душі полонила «ідея»… Яка то ідея?! А така, що в результаті спричиняє трагедію нашої Матері, що зводить братову руку із шаблюкою на брата, що спричиняє розкол суспільства загалом, і кожної особистості окремо. Чому так трапилося? У синів її не було жорстокості у характері, не було й агресії у поведінці. Де ж взялася потім така люта ненависть? Вона прийшла разом із «ідеєю».
У Самчука мати втрачає сина, у котрого в характері вже були негативні риси: він був ледачим, не слухав матері, її повчань. І от він (Максим), захоплений так само «ідеєю», стає більшовицьким катом, глумиться над одвічною народною мораллю, руйнує святі храми, мордує своїх співвітчизників, зневажає національне коріння. В образі Маріїного сина висвітлено суть руйнівного антигуманного більшовизму, комуністичного псевдомісіанства.
Героїня прагне щастя. Для Марiї це - радiсть дитинства (коли є люблячi батько й мати), взаємне кохання, родинне щастя (життя з коханим чоловiком), радiсть материнства, достаток, праця на своїй землi. Для Матері ж це – закінчення війни, адже тоді повернуться до неї її соколята. Повернення дітей для неї – недосяжна мрія, сповнена надією.
Але ж ні! Не бути тому щастю! Сини хоч і повертаються, та не до неї, не до тепла материних рук і серця, а до місця, де їх «ідея» матеріалізується. Вони не кидаються в материні обійми, не жаліють і не жалують її, а грубо й холодно намагаються виудити у неї якусь інформацію про місце знаходження брат брата.
Усі Маріїні мрії про щастя у дiйсностi миттєвi. Родиннi трагедії, зумовленi жахливим часом, породжують лихо й горе. Помирають батьки, дiти вiд першого шлюбу, вiд голоду в нiмецькому полонi гине син Демко, деморалiзується розхристана душа Максима... Судилося Марiї випити свою чашу сповна: відчула вона справжнього щастя, зазнала й тяжкої недолi; i що бiльшим було її щастя, тим бiльшою i страшнiшою була катастрофа. Її життєвий шлях, як вже я зазначала, це – доля всієї України, кожної матері в роки старшого національного горя.
У Матері ж (за сюжетом) не було щасливих моментів. Вважаю, що це зумовлено по-перше жанром (оповідання не передбачає деталізації, розширеного сюжету), а по-друге задумом автора, котрий полягав у висвітленні наслідків війни, її значення у долі простої жінки-матері.
Горе будь-якої матері (зрозуміло, що батька також) полягає ще у тому, що вона переживає, як то кажуть у народі, своїх дітей. Цей факт ми бачимо підсилює горе Марії. А Мати чинить по-іншому, вона не хоче бачити неминучої смерті своїх синів, тому вирішує кинутися під синового ножа (саме кинутися, адже її вчинок вважаю відчайдушним), чим, можливо, врятувати другого сина. А чи врятує – це вже інше питання…
Отже, ці дві типові долі аж ніяк не можна назвати щасливими. Вони, безумовно, є дуже трагічними, до того ж ще й типовими, що ще більше підсилює цей трагізм…
