Українська література ХІХ століття має чимало творів, у яких міфологізованість змісту очевидна. В “Енеїді” І.Котляревського і “Марії” Т.Шевченка, в “Лісовій пісні” Лесі Українки і “Тінях забутих предків” М.Коцюбинського розгорнуті авторські версії світобачення, побудовані на певних міфологічних концептах.

Серед названих творів своєрідне місце посідає і повість І.Франка “Захар Беркут”. У ній чітко окреслений міфологічний центр, який виступає системоутворювальним фактором для змістової структури твору. Маємо на увазі розказану Максимом Беркутом легенду про богиню смерті Морану та “животворного царя велетнів”. Сама номінація фантастичних персонажів розкриває ідейно-тематичний задум письменника: він змальовує жорстоку боротьбу між життям і смертю за панування над конкретною територією. Простір протистояння значно розширюється протягом оповіді. Спочатку це тухольська “кітловина”, Карпатські гори, далі – Київська Русь, ще далі – Україна . У кожному випадку життя і смерть уособлені в протиставлених силах тухольцях і загоні Бурунди, народі Київської Русі і поневолювачах, українцях і абстрактно окреслених чужинцях.

Більшість критиків писали про утопічність політичної позиції автора повісті “Захар Беркут”. Юрій Бондаренко вважає, що дещо потрібно скоригувати. Виводячи генеалогію “руського народу” “з рук добрих, творчих духів” письменник не може послугуватися спрощено реалістичними критеріями в змалюванні суспільної дійсності. Він конструює еталон, образ “національного раю”, будуючи автентичний світ села, на принципах узгодження з тією частиною вищих сил, що уособлюють добро і справедливість. Гармонія людини і загалу, демократичність політичного ладу, зміцнення захисних можливостей народу в такий спосіб канонізують, включаються в розряд абсолютних вартостей [2, с.3].

Наведеними фактами міфологізм повісті “Захар Беркут” не обмежується. Є підстави вважати , що легенда кардинально впливає на формування змісту всього твору. Уже в першому реченні (“Давно те, дуже давно діялося, ще коли велетні жили в наших горах”) І. Франко іде за класичним зразком міфотворення, шукаючи в первісних часах витоки пізніших процесів. Він, сказати, б створює міфологічний код, яким запрограмовує всю повість, вивершить змальовані події в цілісну картину, в якій прочитується авторське бачення національних перспектив України. Перед нами вимальовується фантастичний терен смерті, поданий у вигляді заклятого озера, що несе всьому живому загибель. Патронат Морани увічнює таке становище. Отож наявна висхідна точка – з неї починає рух сюжет легенди. Виявляється, трагічну дійсність можна змінювати. Цар велетнів, розбивши своїм молотом стіну і випустивши з озера мертву воду, спричиняє дивовижну метаморфозу в природі. “ Ціла околиця раптом ожила; дно озера зробилося плодючою долиною і зазеленілося буйними травами і цвітами”. Можливість зміни на краще – одна із проблем у погляді Івана Франка на українську історію. І хоча цар велетнів перетворений Мораною на камінь, оптимістичне начало в легенді переважає.

Та суть оповіді, як часто трапляється, розкривається насамкінець: “ Кажуть, – говорить Максим, – що колись Морана ще раз ізбере свою силу, щоб нею завоювати нашу Тухольщину, але отсей заклятий Сторож упаде тоді на силу Морани і роздавить її собою [11, с. 115] ”. Перенесення у майбутнє остаточного розв’язання проблеми дає змогу письменнику, по-перше, розгорнути зміст твору, по-друге, не втратити позитивної рецепції сучасної йому національної ситуації. Для нього сюжет легенди повинен повторитися , але за інших обставин і з трохи іншою розв’язкою , оскільки планується повне знищення злої сили Морани. І. Франко не хоче ставити крапку в сповненій трагізму української історії і бачить вихід у майбутньому. Йому потрібен простір, який і дає незакінчена легенда. За такої умови всі подальші події повісті є продовженням міфологічного сюжету з наперед визначеним фіналом – перемогою життя над смертю. Діючою особою цього сюжету стає український народ. Він бере участь у боротьбі двох вищих сил. До перемоги, звичайно, далеко, але шанс не втрачено.

Найбільше до проаналізованої легенди дотичні перші події в межах тухольської “кітловини”. Письменник підтримує високий ступінь міфологізації зображеного. Життя тухольської громади багато чим нагадує ритуальне дійство (Наприклад, збір на копу та її проведення, де все перейняте культом “старих богів” ). Звертання до Дажбога-Сонця традиційні, скрізь панує повага до опікуна Сторожа. Образи-символи липи, посадженої царем велетнів на знак перемоги над Мораною, беркута та інших “знаків духів”, що оздоблюють ворота селян .“Майже над кожними воротами на жердці висіла прибита якась хижа птиця: то сова, то сорока, то ворона, то яструб, то орел, з широко розпростертими крилами і звислою додолу головою; се були знаки духів – опікунів дому [11, с.28]”. Свято каменя-Сторожа створюють загальне міфологічне тло, необхідне для того, щоб підпорядкувати реальний світ фантастичному.

Для підтримки зв’язку з царством богів та велетнів усім характеристикам персонажів-людей та їхніх об’єднань потрібно надавати абсолютизованого чи гіперболізованого характеру. Це й робить Іван Франко, змальовуючи тухольську громаду та її членів. У творі практично постає ідеальне суспільне утворення, а час його існування подається як “золота доба” (принаймні її завершення) нашого народу. Змальована спільнота відзначається рівністю і духовною спорідненістю громадян: у них єдині права й обов’язки , міфи та історична пам'ять , господарські угіддя, високий ступінь солідарності й чітко визначена генеалогія (до речі, міфологічна).

На думку дослідника Юрія Бондаренка, ритуальний аспект існування народу у повісті І вана Франка “Захар Беркут” набуває великого значення. Він по суті є неписаним правовим кодексом – системою законів, яких дотримуються всі. Поруч із суто язичницькими обрядами Іван Франко вводить у текст повісті символи (наприклад, копне земно), що мають ідеологічне спрямування, і акцентує в межах одного села принципи, вагомі для сильного, процвітаючого суспільства, здатного забезпечити національне буття народу.

Символічно сприймається в експозиції повісті ширяння орла-беркута над знесиленою Тухольщиною. Він у своїй самотності персоніфікує осиротілу силу. Та коли птиця беркут перелицьовується у людське прізвище, то ця осиротілість втрачається. У діяннях Захара Беркута фокусується епіцентр громадського життя. Вже його син Максим на полюванні висловлює мудру думку: “Що ж, – сказав він, – дурна звірюка той ведмідь: самотою держиться. Якби вони зібралися докупи, то хто знає, чи й стадо вовків дало би їм раду [11, с.21]”. Згодом подібні міркування перепроектовуються на суспільно-господарське життя. Зокрема, спільне будівництво “тухольского проходу” галицькими й угорськими громадами. Роль колективної праці зростає, і що характерно, при цьому не нівелюється людина як особистість. Більшість літературознавців вбачають відображене у творі утопією. Проте трапляються й альтернативні думки. О.Вертій у монографії “Народні джерела творчості Івана Франка” пише: “ Уже той факт, що тухольська громада на зламі двох – первісного і феодального світів ставить під сумнів таке твердження”. Враховуючи певну ідеалізацію описуваного, І.Франко дає глибокий художньо-естетичний аналіз народної моралі, етики, психології, філософії. І дистанціюючись від повісті, а не тільки дивлячись на тогочасне життя Тухольщини очима науковця, то утопії побачиться не так і багато.

До цього, звичайно, потрібно акцентувати на безмірній любові тухольців до рідної землі. У діалозі з Тугарем Вовком Максим Беркут говорить: “Ми над усе любимо свій кутик, - коли б кожний інший любив свій кутик, то, певно, всі люди жили б на світі спокійно й щасливо [11, с.89]”. Далі читаємо: “Мов одна душа, стояла тухольська громада дружно в праці і вживанню, в радощах і в горі”. Розвиваючи цю думку, слід звернути увагу й на іншому: “Тож ніколи, працюючи всілякими способами для своєї Тухольщини, Захар не забував і про сусідні громади, завдяки його мудрості зв'язок між громадами підтримувався постійно”. Це виявлялося у суспільно-господарському житті, протистоянні князівським чи боярським чварам, це була діяльність, “що в'язала докупи дітей одного народу, розбитих між двома державами [11, с.52]”. Тобто, зовнішньополітичний чинник є також визначальним, особливо у часи воєнної загрози. Захар Беркут добре усвідомлював, що тільки спільно з іншими громадами вони можуть успішно протистояти нападу монголо-татар.

Привертає увагу масштабний внутрішній світ Захара Беркута. Автор планомірно вписує його в параметри “титана духа”. Враховуючи ще й надприродну властивість героя передбачувати майбутнє, можна стверджувати, що він, сказати б, показує вплив легенди про царя велетнів на зміст повісті. За допомогою тухольського ватажка письменник розгортає невизначену в легенді ідею “животворного” впливу на навколишній світ, переводячи її з міфології у сферу реального досвіду народу .

Один із дослідників, Осип Маковей, вважає образ Захара Беркута ідеальним. Він вважає, що такі люди не могли бути. На його думку, повість “Захар Беркут” – одна з найслабших за усі повісті Івана Франка. “Вже сама гадка писати історичні повісті єсть нещасливою, бо така повість не може бути реальною. Франко представив ідеально життя громадське в тодішні часи. Саме Захар Беркут з своїм характером неможливий; він надто ідеальний чоловік. А про Мирославу тут казати нічого. Чудо – не дівчина [5, с.12]”.

Сам Франко бачив, чув, що “Захар Беркут” не відповідає способові писання інших історичних повістей , як це видно з того, що першою написав передмову, а потім повість.

У творі існує ряд сюжетних точок (початок громадської ради, пояснення символіки копного знамена, сцена смерті героя), завдання яких встановити зв'язок між Захаром Беркутом і царем велетнів, показати правонаступність поведінки тухольця. Допомагають ритуальні дійства. Захар Беркут не просто молиться “старим Богам”, а просить допомогу для виконання політичної програми – протидії княжо-боярському і татаро-монгольському натиску. “ – Сонце пре ясне! – сказав він. – Ти благотворне, вольне світило, не слухай тих огидних слів, які осмілився сей чоловік сказати перед твоїм лицем! Не слухай їх, забудь, що вони сказані були на нашій, досі й помислом таким не оскверненій землі! І не карай нас за них! Бо безкарно ти не пропустиш їх, то знаю [ 11, c.52 ] ”. Цар велетнів також перебуває в пантеоні. Його присутність відчутна у всій тухольській долині, він – “опікун” і “добродій”, родовий символ і засіб племінної ідентифікації. Тож природно, що саме до нього звернуті слова старого Беркута в найтяжчу хвилину: “Великий наш Стороже!.. Зломи другий раз погану силу так, як зломив її перший раз, коли могутньою рукою розбив сесю кам’яну стіну і дав водам протоку, і дарував отсю прекрасну долину! Загати її тепер назад, нехай згине горда ворожа сила, що тепер над нами знущається [11, c.54] ”. Ці слова не тільки підтверджують заплановане продовження легенди в умовах людського суспільства. Єдиноспрямованість персонажів висунута в них на перший план зображення: Захар прагне закінчити справу, розпочату царем велетнів у давнину. Персонаж-людина і персонаж-божество мають спільно активно-вольову настанову на утвердження перемоги життя над смертю.

Не меншу абсолютизацію, але зі знаком мінус, бачимо і в змалюванні татаро-монголів. Описуючі їхній родовід від богині смерті (“діти Морани”), Іван Франко використовує характеристики, які допомагають оформити знак темної сили. Навіть зовнішній вигляд супротивника тухольців змальовано в традиціях народної демонологічної образності: “Лице без заросту, з звисаючими вилицями і підочними кістьми, з маленькими і глибоко впалими очима, що ледве блищали з вузьких, скісно прорізаних повік, з невеликими приплесканими носами, виглядали якось гидко, відразливо, а жовтава їх фарба, що в відблиску огнищ переливалася в якийсь зеленкуватий відтінок, робила їх іще страшнішими і відразливішими ” . Зовнішній вигляд “дітей Морани” відповідає їхній внутрішній руйнівній суті: “Ціла тухольська долина виглядала тепер мов пекло, залите огнем; з диким вереском гуляли й бігали серед пожежі монголи, вкидаючи в огонь усе, що тільки попадалося їм під руки ”. Такі картини сприяють міфологізації татар, доповнюють ті сцени, де письменник прямо виходить на зміст легенди. По-перше, це ситуація біля старої липи, яку посадив цар велетнів. Якщо для тухольців дерево є об’єктом поклоніння, то для монголів це ніщо – вони безжально рубають його. Аналогічне бачимо й у сцені загибелі нападників, коли здійснюється давнє міфічне пророкування. Не випадкове й порівняння ординців з повінню, що руйнує все на своєму шляху.

Отже, Іван Франко так пише текст, аби постійно викликати в читача асоціації. І підводить його до думки про порочність самого існування дикої орди, протиставляючи їй засноване на гуманних засадах життя тухольської громади.

Окрім того, антидемократизм загарбників діє розтлінно на душі людей і спричиняє виникнення об’єднань, які можна вважати попередниками тоталітарних суспільств. Наприклад, загін Бурунди, де окремо взята особа повністю знівельована, “остра дисципліна” підтримується надмірною жорстокістю і страхом бути покараним. На відмінно від тухольців, що живуть в атмосфері злагоди і добра, ординці групуються виключно за принципом хазяїн – раб. На думку автора, це показник не сильного, а слабкого державного організму. Щоб підтвердити цю думку, досить згадати поведінку монголів у момент затоплення долини. “Брат не знав брата в тій страшній хвилі близько смерті; товариш мордував товариша з більшою лютістю, ніж мордував би ворога. Ті з потопаючих, що стояли ззаду, ближче неохибної водяної смерті, тислися наперед; ті, що стояли при самих купах, виставлені на удари своїх товаришів, з зойком перлися взад; середні ревіли з болю й тривоги, стиснені з усіх богів, вдавлювані й задніми й передніми в воду [11, c.157] ”. Вийшовши з-під контролю Бурунди і відчуваючи наближення краху, вони нищать один одного.

Зовсім по-іншому поводяться молоді тухольці, опинившись в аналогічній ситуації. У смертну годину вони тримаються з гідністю, згуртовано, не втрачають людського обличчя. Звідси логічний висновок у дусі народних традицій: добро сильніше від зла.

Ця теза стверджується і на рівні окремих персонажів. Бурунда, антипод Захара Беркута, – це персоніфіковане зло. Він віддзеркалює головні риси вдачі Морани: жорстокість – і втіха від жорстокості. Навіть серед своїх поплічників Бурунда вирізняється кровожерністю: “ страшний велетень”, чиї загони “лишали по собі найстрашнішу руїну, найбільше число трупів, найширшу ріку пожеж ”, “перед його шатром кожного вечора було два рази більше свіжих голов, ніж перед шатром усякого іншого вояка”. На тлі добрих справ Захара Беркута і його громади татаро-монгольські загарбники постають ницими й потворними розбійниками, носіями смерті й руїни.

Тому-то поразка Бурунди цілком закономірна. Іван Франко відтворює конкретний випадок з вітчизняної історії, коли українці змогли згуртуватися й дати відсіч ворогові. У цьому, можна сказати, актуальність твору письменника й для нашого сьогодення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Білецький О.І. , Босс І.І. Життя і творчість Івана Франка. – К.: Академія наук УРСР, 1956. – 358 с.

2. Бондаренко Ю. Мiфологiчна природа повiстi Iвана Франка “Захар Беркут” // Дивослово. – 2000. – №1. – С. 2-5.

3. Дей О.І. Іван Франко. Життя і діяльність. – К.: Дніпро, 1981. – 355 с.

4. Костомаров М. І. Слов'янська міфологія. Вибрані праці з фольклористики й літературознавства. – К.: Либідь, 1994. 384 с.

5. Легкиш М.З. Форми художнього викладу в малій прозі Івана Франка. – Л.: Каменяр, 1999. – 160 с.

6. Лук’янович Д. Іван Франко в боротьбі проти релігії, церкви, Ватикану. – Л.: Каменяр,1955. – 100 с.

7. Моця О.П. , Ричка В.М. Київська Русь: від язичництва до християнства. Навчальний посібник для учнів старших класів і студентів. – К.: Глобус, 1996. — 224 с.

8. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. Ескіз української міфології. – К.: Веселка,1993. – 354 с.

9. Соя Б. Аналіз повісті Івана Франка “Захар Беркут” // Дивослово. — 2006. – № 9. – С. 38-48.

10. Тихолоз Б.С. Психодрама Івана Франка. – Л.: ЛНУ ім. Івана Франка. 2005. – 180 с.

11. Франко І.Я. Захар Беркут: Повість — К.: Дніпро,1994. – 312 с.

12. Чижевський Д.І. Історія української літератури. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2003. – 568 с.