Григорій Данилович Епік, український письменник, народився 17 січня 1901 р. на Катеринославщині в с. Кам’янка в родині робітника. Початкову освіту здобув у сільській школі, а з 15 років працював у залізничних майстернях конторником, але згодом його вигнали за участь у революційному русі.
На початку 1920 р. вступив до КП(б)У та став працювати в ревкомі рідного села. Пізніше перебрався до Полтави, де став інструктором політпросвіти, секретарем і головою виконкому повіту, у 1924-26 рр. обіймав посаду головного редактора видавництва «Червоний шлях» та ДВУ (Харків).
Творча робота Епіка почалася з серпня 1933 р., він став брати активну участь у роботі різноманітних культурно-просвітницьких товариств, входив до Спілки селянських письменників «Плуг», а пізніше – до ВАПЛІТЕ («Вільна академія пролетарської літератури»), головою якої був Микола Хвильовий.
Під час партійної чистки в червні 1934 р. Епіка було виключено з більшовицької партії з таким формулюванням: "Протягом довгих років і до останнього часу опирався лінії партії в літературі, підтримував націоналістичні елементи в їхній боротьбі проти партії".
Григорій Епік відомий своїми повістями та романами, котрі яскраво засвідчують його духовний і культурний розвиток, найвизначніші з них – повість «Восени» (про комуніста-переродженця, який безкарно панує в житловому кооперативі) та роман «Без ґрунту», в якому розповідається про пристосуванців. Також відомий роман «Перша весна» про відчайдушний опір селян колективізації.
5 грудня 1934 р. письменника було заарештовано за нібито створення якоїсь націоналістичної організації, яка планувала терористичні акти про керівництва партії та радянського уряду, за що його ще й виключили з КП(б)У. На противагу таким діям можновладців Г. Епік написав листа на ім’я народного комісара Балицького, в якому він визнавав свою причетність до міфічної організації та розкаювався за її злочинні наміри. Письменника було засуджено до десятирічного ув’язення на Соловках, звідки він писав листи до своєї дружини, сповнені фальшивого пафосу та довжелезного списку літератури, яку він начебто читав там, окрім того, він повідомляв про свою натхненну працю над новою книжкою «Соловецкие рассказы», яка, на його думку, матиме величезний успіх, її рукопис він відправив до Москви. А потім, як згадує С. Підгайний, бадьорий письменник раптом "перестав бути ударником, спалив новели й роман, писані "во славу Чека", відмовився від роботи, посилаючись на біль у нозі..." У жовтні того ж року справу Епіка було переглянуто трійкою, і письменника засудили до розстрілу, що, власне, і було виконано 3 листопада того ж року…
А 1956 р. через відсутність складу злочину постановою Військової колегії Верховного суду СРСР вирок було скасовано, тож Григорія Епіка було реабілітовано вже посмертно.
