Головна зброя письменника-сатирика, яким і був Микола Гоголь, - це, звісно ж, сміх, але гіркий, можливо, навіть злий, бо сатирик позбавлений можливости любити своїх героїв, они глибоко ненависні авторові.
Навіть чемність і привітність Манилова викликають гидливе бажання плюнути й відійти подалі.. у злій і правильній карикатурі на сентиментального романтика немає нічого такого, що б могло примирити з ним, із його життям за чужий рахунок, із його небажанням зробити бодай щось для своєї держави й народу, завдяки яким йому так пощастило так солодко жити на білім світі.
За ним іде дубинноголова Коробочка, дивлячись на яку дивуєшся: чи була вона колись молодою? І що було завзяттям в її житті, про яке думав автор, дивлячись на безбарвного Манилова? Невже старанно накопичені нею гроші? Далі Ноздрьов, для якого немає різниці між цуценятами з псарні та власними дітками. Життя вже розтрачене на скандали, із колеї вже не вискочити. Що на нього чекає, коли скінчиться молодість? Гомеричний сміх викликає ненаситний Собакевич, ненависник людей. Сміх завмирає на губах від жаху від одного вигляду гротескної фігури багатющого поміщика, який давно втратив людське обличчя.
Великий поет О. Пушкін побачив у комічному боці поеми М. Гоголя «Мертві душі» страждання автора, скривдженого ганьбою суспільства й такого, що сумнівається у своїх можливостях виправити розхитаний світ. Сатирик все ж просто людина, і потворності духовні, моральні та фізичні приголомшують його, примушують розглядати те, від чого гидливо відвертаються зазвичай люди, вдаючи,що вони не мають до цього жодного стосунку. Сатирик – санітар серед пацієнтів жовтого будинку, йому доводиться жити з тими, про кого боязно говорив Пушкін. Йому ніяк не звикнути до того, як ідуть із пацієнта крихти душевного здоров’я та божевілля цілком заволодіває людиною…
