Образ Ярослава Мудрого привабив письменника Івана Кочергу передусім як образ суперечливий, в якому тісно поєдналися, з одного боку, лицарська відвага; державний розум; підтримка науки, знань, щедрість; а з іншого – честолюбство, лукавство, лякливість. В уяві драматурга постала трагічна постать людини енергійної, запальної, активної, яка шукала істину й помилялася, дбала про Вітчизну та забувала про деяких її гідних синів.
Ця постать є ценральною в п’єсі. Уже в першій частині драматург майстерно намічає ті лінії, якими буде розгортатися дія. Він знайомить читача з ченцями – переписувачами книг Сильвестром, Микитю, Свічкогасом, родиною київського князя. Читач довідується, що Ярослав має не тільки друзів, однодумців, але й ворогів.
У «списателя» книг Микити, сина новгородського боярина, давня образа на Ярослава, що стратив за непокору його батька. Але жадоба помсти й гнів на кривдника змінилися розумінням державотворчої, патріотичної діяльності князя, хай і не позбавленої помилок. Це усвідомлення правоти князя як захисника держави, як палкого патріота змінює ставлення до нього Микити, перемагає образи: він привозить Ярославові останній подарунок від дочки Єлизавети, яка згасла в далекій Норвегії, сумуючи за рідною домівкою, батьківським теплим словом.
Ярослав – люблячий батько, ніжний і лагідний у ставленні до дочок. Однак, дбаючи про інтереси держави, він одружує їх з іноземцями, хоч сам гірко переживає розлуку з дітьми. Складні стосунки князя з дружиною Інгігердою, шведською принцесою, і її зрада боляче ранить його, так само, як і смерть Єлизавети, перед якою він відчуває свою провину.
Князь керується принципом: «Раніш закон, а потім благодать», але він не завжди виправдовує себе, що розуміє й сам герой.
Складна роздвоєність між державним обов’язком і людським почуттям не виправдовує князя, хоч І. Кочерга і подекуди ідеалізує свого персонажа.
Романтична поема «Ярослав Мудрий» - це гімн рідному народові, його незнищенним моральним якостям, серед яких любов до батьківської землі займає чільне місце.
