Шістдесяті роки минулого століття були дивною епохою. Суспільство визволялося від жорстких, а часом і жорстоких регламентів сталінських часів, належне місце посідала віра й довіра між людей, демократизувалися стосунки між посадовцями й підлеглими. Саме таі періоди виписують людей рішучих, з особливо розуинутим почуттям свіжого, людей новаторського складу. І саме такий Іван Драч. Кредо його як поета, як людини можна записати такими рядками:
…Я ж приходжу: мені до рук
Варто знати кожнісіньку ваду,
Але я вже скоріш помру,
Ніж з ракети в авто пересяду!..
Кажуть: оригінальний поет не той, кого наслідують, а той, кого не можна наслідувати. Іван Драч відповідає цій парадоксальній формулі, адже скільки не «перевдягати» запозичене з його доробку, воно завжди лишиться Драчевим.
Справжня вартість поета визначається не лише тим, що він творить сьогодні, а й живучістю його минулих набутків. Поема І. Драча «Ніж у сонці» сьогодні звучить, може, навіть актуальніше, ніж у 1960-х роках, коли її було написано. Сонце в контексті твору – не тільки небесне світило, джерело енергії й життя. То, швидше, морально-етична категорія, символ чистих людських начал. У кожного, твердить Драч, має бути своє сонце, своя заповітна вершина, ідучи до якої ми очищаємося від випадкового, від вічної метушні, стаємо вищі й красивіші…
Та чи не найсучасніше звучить інше спрямування поеми – в контексті страшної Чорнобильської катастрофи. Ті жахіття, що за часів появи твору трактувались як апокаліптичні гіперболи поета, стали реальністю. І рядки І. Драча найкраще показують читачам ставлення до цієї трагедії, до своєї творчості, що йде від землі, як сила прадавніх героїв.
