Ідеал і дійсність у поезії поета-романтика В. Жуковського
Романтики заперечували вульгарність, прозаїчність, бездуховність та егоїзм сучасного життя. І головне, що в них не було віри, що життя влаштується інакше, адже історія здавалася непідвладною розуму, сповненою таємниць і непередбачуваностей, а устрій світу – ворожим людині.
Одним із таких романтиків був Василь Жуковський, людина нелегкої долі: він не мав права носити прізвище батька, а те, під яким він став відомим, дане йому тому, що син полоненої туркені був «чорний, як жук». І хоч як його любив батько, він не зміг цього забути. А якщо додати до цього все, що відбувалося з іншими в Росії та навкруги, то втеча з реального життя виявилася для письменника неминучою.
Це була втеча до іншого життя, теж абсолютно реального, але без людської потворности; туди, де точно немає ні влади, ні грошей. Жуковський, усвідомлюючи зверхність мистецтва над дійсністю, написав: «Поезія є Бог у святих мріях Землі!»
Країною романтизму тоді була Німеччина, значного поширення набув жанр балади. Німецька балада заговорила по-російськи в перекладах Жуковського – пречудового перекладача, освіченого й такого, що мав смак. Щоправда, кожен вірш він інтерпретував по-своєму, іноді навіть змінюючи головну ідею твору (наприклад, це переклад «Лісового царя»Ґете).
Свій ідеал письменник бачить у духовних можливостях людини, закладених у ньому природою, і тому є в людині любов, вірність, доброта, безкорисливість.
Це чітко простежуються в оригіальних баладах автора «Світлана», «Людмила» та інших:
Благий Зиждителя закон:
Тут нещастя – облудний сон,
Щастя – пробудження…
Тобто, на відміну від німецьких романтиків, які йшли від реального життя у світ ідеального вимислу, Жуковський показує читачам, що ідеальне пов’язане з життям і його просто треба побачити й прагнути до нього, як до перемоги. І що за справа, якщо ти не встигнеш до урочистостей, стомлений трудом і боротьбою?
