Що ж може бути дивного в любові до своєї Батьківщини? Напевно, поет мав на увазі власне розуміння Вітчизни, яке відрізняється від офіційного. Офіційне – це тисячолітня історія Росії з важким пам’ятником у Новгороді, це диво-богатирі Суворова та дивний велетень Потьомкін, це стіни Кремля, зведені італійцями під керівництвом Алесандро Фіоравенті майже не за кресленнями самого Леонардо, «дробовик» Чохова, котрий за традицією називають Цар-гарматою, та багато іншого.
Але Лермонтов бачить у Батьківщині щось інше «її полів холодне мовчання, її лісів… колихання, розливі рік її, подібні до морів». Поряд з усім цим уже дорослий офіцер здається собі маленьким, як немовля на руках у матері, і, напевно, забуває своє гірке сирітство бодай на мить… Так народжується почуття, яке зазнається так рідко, особливо якщо твоя доля подібна до долі Михайла Юрійовича. Щастя й безпека – в дорогих і назавжди вірних материнських обіймах.
Але за мить бачимо поручика Лермонтова, котрий їде за казенною потребою на Кавказ, на чеченську війну, якій, здається, немає кінця-краю.
Здається, що ця дорога ніколи не закінчиться, вона гойдає візок, як море гойдає човен, як мати гойдає колиску, заколисує, навіває думки про невигадливу дорожну постіль у хаті, де неугавно грає скрипна запічного цвіркуна й тихеньки шурхотять великі чорні таргани. Коли настане зима, всі покинуть хату, залишивши двері навстіж, щоб непрохані постоянці вимерзли.
А пам’ять веде автора на траханські поля, спустілі після жниви:
Люблю димок спаленої жниви…
У Лермонтова йдеться не про правоту чи неправоту країни, а про близькість її до серця… Що ж тут дивного, крім дивини самої любові? «Любов, як сонце в небі, невідомо, на чому держиться», - писав класик.
Та й неправда, що Лермонтову чужа гордість тисячолітньої Росії та її бойова слава. Узяти б хоча б «Бородино», «Вадим»… Просто вони не головні, і якби їх нн було, поет усе одно щиро любив би свою Батьківщину.
