Час тече однаково для всіх, і ми відраховуємо дні, місяці, роки, століття… І все-таки час у кожного свій, рухається з різною швидкістю, має різну щільність. Час Олександра Чацького мчить: він уже встиг і повоювати, і помандрувати Європою, і з міністрами попрацювати… Його час – це час торжества й слави Наполеона та Французької революції.
Пушкін відмовив своєму героєві в розумі на тій підстваві, що розумна людина не стала б розпинатися перед московським суспільством. Можливо, Олександр не знав, що за статутом «Союзу благоденства» його учасник мусить проголошувати основні ідеї союзу. Що й робить молодик у домі Фамусова.
Чого ж хоче головний герой? Він намагається привернути увагу кожного зустрічного на нього самого, щоб той побачив свою дріб’язковість і посоромився. Із цього починається возвишення особистости – з почуття сорому за свої дії та бездіяльність. Чацький намагається пояснити людям, що нові часи так називаються не тому, що починаються нові подихи моди, а тому, що людство робить іще один хід до розумного щасливого життя. Він хотів переконати, що не можна купувати, продавати, міняти на борзих «розумний, бадьорий наш народ». Чацький не міг повірити, що люди дійсно живуть у різному часі, і вважав час Фамусова «минулим», а він був «зараз».
Не лише старі люди тужили за життям за часів Катерини, про це ж саме говорили й за тими ж нормами діяли ще не старий полковник Скалозуб, ровесник Чацького Молчалін, Репетилов. І відбувалося це не через їхню дурість чи шкідливість. Їхній час іще не минув, і якщо вони не були його героями, то були його панами. Отож «вік минулий» хоче придушити «вік нинішній». Чацьким довелося пронести кайдани зсильнокаторжного, але це вже зовсім інша історія…
