Споконвіку лірика вабила різних людей і вміло могла посортувати їх, безжально скидаючи одних зі сторінок історії, а інших вітаючи лаврами. Так вийшло й із Василем Симоненком.
Його ліра лунала з сивої давнини. Джерело поезії дзюркотіло десь біля вишневого садка, коло Шевченкової хати, потім починало дзвеніти на Лесиному Поділлі, і було чути в тому дзвоні акорди «Лісової пісні», голоси народних купальських пісень.
Ніжна душа поета жадібно припала до невичерпного джерела фольклору. Романтик від природи, він поєднав у поемі «Русалка» вигадку й реалію, давнину й сьогодення, болісний крик і горе жінки-страдниці. Той шлях зметнеться зграєю лебедів материнства, загуркоче жорнами космічної доби, проллється гіркими сльозами над долею баби Онисі й застигне в урочистій мовчанці біля труни діда Данила.
Обізнаність з історією своєї землі не дає спокійно жити поетові й писати «похвальних пісень» якимсь особам і народу. В. Симоненко торкається глибин віків, щоб примусити нинішні покоління не ганьбити сивину облудництвом, байдужістю та різними культами.
Василь Симоненко розкриває у своїй поезії не тільки історію, проблеми, філософію життя своєї землі, він відвертий і чистий, довіряє читачам свою юність, переживання, любов і ненависть, красу й велич своєї думки, розкриває свою особистість:
…Це ж вона, нестримана й криклива, Повна вихвалянь і недовір, В поєдинки рвалася сміливо, Глуздові часом наперекір…
Ми розуміємо, що життя поета, хоча воно було дуже коротке, поставлене врівень із рядками «Я в світ прийшов не лише пити й їсти». Життя його не було прожито даремно; його поезія тільки в наш час знайшла прихильників у літературі, бо більш як двадцять років її було заборонено. Однак із новою силою спалахнула зірка Симоненкова зірка на сторінках української літератури, хвилюючи нас і кличучи за лебедями материнства:
