Дія «Фауста» відкривається Прологом, який відбувається на небесах. І відразу ж виника суперечка про людину, про сенс її життя на Землі. Що ж значить людина в цьому величезному світі? Мефістофель відповідає на це запитання нищівною критикою людини – «смішного божка землі». Він переконаний, що навіть найкращий із людей – Фауст – такий само слабкий, як і будь-яка людина взагалі. Між іншим такі думки про людину не такі вже не відомі нам. Ви ж чули слово «бидло»? Так ми характеризуємо цілий натовп людей, але це слово перекладається як «худоба». І саме це слово застосовує щодо людини Мефістофель.

Гуманістичну програму Ґете вкладає в уста Господа, котрий протиставив Мефістофелю свою віру в людину:

Поки що розумом в мороці він блукає,

Але істини променем він буде осяяний…

Отже, природною та істинно людською властивістю Господь уважає Розум, пошук істини, він знає слабкості людини, наприклад, лінощі. Це слабкість сили, яка яка сидить у людині, доки зовнішні сили піднімають її на подвиг.

Господь (а краще сказати – сам автор) розуміє складність пізнання істини, шлях до якої звивистий і тяжкий. Цей шлях Господь називає то блуканням, то пошуком смутним, але внутрішня чистота людини збереже її на шляхах пізнання: «чиста душа у своєму пошуку смутнім усвідомленням істини повна!»

Увесь зміст транедії «Фауст» Ґете – у маленькому тексті «Пролог на небесах». І сенс цієї суперечки про призначення, або про сутність, людини гранично зрозумілий: Творець створив людину для пошуку істини, невідомої навіть архангелам, але в путь шукач має відправитись один, подолавши внутрішні перешкоди (ті самі лінощі) та зовнішні земні спокуси. Той, хто зупинився в пошуку, розтринькав себе на якісь утіхи – здобич темних, позбавлених істини сил…

Амінь! По-моєму, саме це слово має закінчити наші роздуми про суперечку Бога та Сатани.