У часи Олександра Пушкіна небагато було піклування суспільства про жінок, і єдиний шлях, який їм залишали, - це «родинний» шлях. Отож із дитинства Тетяну Ларіну, як і її сестру Ольгу, батьки готували до цього – до того, що вона все своє життя присвятить родині.
Проте дочка перевершила всі сподівання та зробила ризикований вчинок – лист із совідченням у коханні. Цей лист, написаний французькою мовою, «свято береже» оповідач, воно дихає щирим коханням…. От тільки до кого?
Онегіна вона не знає й зрозуміє лише тоді, коли опиниться в його домі після того, як він поїде, і побачить його книги, різні записи. Але навіть у ту мить ніяких думок, окрім думок про кохання, у неї не виникає, бо доля жінки вкладалася в нехитру схему: дитина – наречена – дружина – мати та стара-господиня…
Автор порівнює кохання Тетяни з зернятком, що впало навесні в підготовлений ґрунт, тобто каже, що це міг бути хто завгодно, не схожий на сусідських Буянових, Петушкових, Пихтіних. Це виявився випадковий гість із Москви, що приїхав до маєтку через нудьгу.
Пушкінська героїня побачила особистість свого обранця, і це не відштовхнуло її від нього. Вихована нянею в руських традиціях, Тетяна понад усе ставить вірність ухваленому один раз рішенню, почуттю, що виникло. Як і її мати, Ларіна вийде заміж за вибором страших тому, що «для бідолашної Тетянки всі були жереби рівні», обов’язок перед людьми веде по житті. Вона добре засвоїла урок Онегіна про необхідність навчитися «владати собою». Урок став у пригоді, коли у великосвітському салоні поважний, але некоханий чоловік знайомить її з ріднею й другом своїм.
І як колись у селі вона не зрадила себе, своєму пристрасному ставленню до життя, так і тепер вона не зраджує себе: її пристрасть – вірність слову й почуттю. Ідучи за обов’язком, вона не буде щаслива й знає це. Віддавшись почуттю й переступивши через зобов’язання, вона теж не стане щасливою.
