Роль ліричних відступів у поемі М. Гоголя «Мертві душі»
Прекрасний твір М. Гоголя «Мертві душі» цілком підходить під визначення жанру поеми, адже він передбачає не тільки віршовану, поетичну форму, а й такий твір, в якому поряд із зображенням подій автор виражає свої думки й почуття щодо них.
Розвиток сюжету твору такий: у якійсь родині народився хлопчик, він отримав суворе виховання, потім практично без грошей його було відправлено до гімназії, після закінчення якої він служив, усюди крав і всюди попадався. Потім йому на думку спала ідея купівлі мертвих ревізьких душ, і ця афера відбувається просто перед читачами. Після викриття найдурнішим зі своїх партнерів, Чичиков вимушений залишити містоN. Але левову частину тексту становлять несюжетні частини, передусім ліричні відступи.
Можливо, це тому, що в страшному балагані губернського міста просто немає нормальних людей, котрі б самим фактом свого існування ставали взірцем для оцінки вчинків всіх дійових осіб. Із позтивних героїв залишається лише сам автор, який не бере участи в подіях, але спостерігає та оцінює їх.
Картина балу в губернатора супроводжується ліричним відступом про товсті, під якими швидше за все прогнеться, чем їх зіштовхнуть із нього, і тонкі вертопрахи… При цьому Гоголь не забуває нагадати, що його головний герой не товстий, але й не тонкий.
Поруч з історією про занепад Плюшкіна – сповнений пронизливої туги відступ про молодість і грізну старість, котра нічого не повертає й не віддає. А наприкінці цього відступу – заклик забирати з юности рухи людської душі. Прекрасний ліричний відступ про талант і силу руського селянина, якому дай тільки сокиру, і немає такого дива, яке б не змайстрували його вмілі руки.
Але найпатетичніший ліричний відступ розгорнувся наприкінці першого тому. Із містаNвід’їжджає за порадою влади Павло Іванович Чичиков разом із Петрушкою та Селіфаном. Поступово розповідь про сумнівного героя нових часів переходить у гімн Росії. І відрине від серця читача зла туга: не пропала ще надія на землю, яка розстелилася на одну шосту частину Землі, і хай автор не знає шляху своєї країни, він бачить, як «дають їй дорогу інші народи й держави».