Ідея духовного багатства людини в романі О. Гончара «Собор»
Олесь Терентійович Гончар… Із героями його романів і повістей пізнавало світ не одне покоління українців, із цими героями люди вчилися красі кохання, мудрості, любові до Батьківщини; засуджувало зло й бездуховність, возвеличували добро, чесність, людяність.
Як живе сучасна людина, який її внутрішній світ, як ставиться вона до великих набутків свого народу, до скарбів національної культури – все це має художнє відтворення в романі Олеся Гончара «Собор». Твір, що й сам сам жертвою переслідувань і замовчувань, застійних явищ, спрямований проти духовного браконьєрства й безпам’ятства, кар’єризму й пристосуванства.
Герої роману люблять своє селище, свій край, заклопотані своїми проблемами, а їхні життя незримо пов’язані з собором, що стоїть у центрі Зачіплянки. Ця споруда, яка сприймається як живий герой твору, і стала центром конфлікту в романі між людьми праведними й ницими, між духовністю й бездуховністю.
Духовний світ мешканців Зачіплянки, їхні погляди на історичне минуле, сучасність і майбутнє розкриває нам письменник. Брати Баглаї, Ізот Лобода, вчитель Хома Романович сприймають собор як духовну субстанцію. Ім протиставлене вороже ставленнядо собору Володьки Лободи й тих, хто вчинили в споруді дику оргію й на її порозі поранили Миколу Баглая. Ставлення багаттьох металургів та їхніх сімей до собору тимчасово ніби притлумлене: вони з ним зжилися й не думали, що його може не стати.
Але коли поповзла чутка, що собор мають руйнувати, з нього зник охоронний знак, виявилося, що кожен до собору не байдужий, що це – їхня святиня. Тоді і Вірунька, і Леся-фронтовичка, і Костя-танкіст, і Ягор Катратий та всі, хто живе по правді, збагнули, що йдеться не просто про облуплену занедбану будівлю – йдеться про їхню честь і сумління, про духовну сутність їхнього існування. Зачіплянка стала на захист собору, бо він – диво довершеності народної архітектури, народного бачення й розуміння краси. Собор постає як пам’ятка історичного минулого нації, як пам’ять про волелюбних наших пращурів, що спорудили цей собор на вічну пам’ять нащадкам. Храм – це святиня, і спасибі О. Т. Гончару, що його герої стають на її захист.
У цьому і є актуальність роману Гончара, і в цьому була причина його переслідування й замовчування. Проте письменник вірив, що ніякі адміністративно-командні методи до кінця не вбили в людині людяність, дух пращурів, відчуття справжньої краси, совісті. Письменник виступає проти тупої обмеженості чиновників, які не бачать різниці між релігією й самою сопрудою – витвором людського генія, символом народних уявлень про красу й справедливість; проти тих, хто бездумно нищить природу, забруднює повітря.
І як приємно, що серед нас є такі люди, як Микола Баглай, Єлька, Ізот Лобода, воєнком та інші, душі яких відкриті для краси, які віють відчувати красу та борються за неї. У цьому втілення їхнього духовного багатства, герої закликають читачів замислитися над тим, для чого ми живемо, що залишимо після себе нащадкам, як зберегли набутки минулиз століть, чим примножили їх.
