Чому в ліриці М. Лермонтова значне місце посідає тема самотности?
Виходжу один я на дорогу.
Крізь туман кремнистий шлях блищить.
Ніч тиха…
Пронизливе почуття самотности звучить у цьому вірші вже з першого рядка, адже тут усюди – форма першої особи однини. Але тема самоти розвивається в строфі картиною самотньої й тяжкої дороги, що скидається своїм блиском на сталь. Пустеля, тобто безлюдний світ, увуває Єдиного, а в небі крізь туман дві зірки ведуть нерозбірливу людині розмову. І в цьому світі людина – непотрібна й невідома нікому. І це не єдиний вірш Лермонтова про тугу людини, яка раптово відчула себе самотньою серед людей. Що ж стало причиною цього почуття віддалености, від’єднаности від суспільства?
Усе почалося з дитинства, коли син утратив матір і батька. І якщо матір віднесла невиліковна за тими часами хвороба, то батька відняли несправедливий суспільний лад і гнівна воля бабусі. Який страшний слід це лишило в душі вразливого хлопчика, можна лише здогадуватися. Принаймні він зрозумів ту жорстокість щодо близьких людей.
Коли втрачається віра, робиться перший хід до самотности людини. А віра втрачається, і, звертаючись до коханої, ліричний герой з глибокою тугою каже:
Мені сумно тому, що я тебе люблю
І знаю: молодість квітучу твою
Не пощадить поголосу підступне гоніння…
Адже якщо близькі зраджують, то нічого іншого не слід чекати від сторонніх і чужих. Приголомшує безнадією та безвір’ям своєрідне продовження пушкінського «Пророка»:
Посипав попелом я голову,
Із міст втікав….
Світу живого й неживого створіння слухають пророка, і тільки люди женуть і зневажають не схожого на них хранителя великої істини. Кажуть, Лермонтов – нащадок самого Томаса Лермонта, котрий був у гостях у королеви ельфів, і та нагородила барда сумнівною чеснотою знати й говорити правду. Якщо це так, то трагічний поет отримав страшний дар від свого легендарного пращура.
Михайло Лермонтов насправді самотній, а людей, яким він міг би довіряти, поруч немає, а якщо вони і є, то перебувають далеко. Доля відпустила йому термін життя в епоху безчасся, коли декабристи зійшли з історичної сцени, а нове покоління ще не з’явилося. Кинутий усіма, хто поруч, і такий, що не знайшов споріднені душі в «далеких», поет не бачить жодного реального виходу й мріє про дивне:
Я б хотів так навіки заснути,
Щоб в душі дрімали життя сили…
Це мрія про уявну, живу смерть, після котрої можна встати в іншому, правильному житті, однак сам поет так і не встав від свого вічного сну…
