Творчий шлях видатного українського поета Павла Тичини позначений болісними роздумами, тривожними передчуттями, художніми вершинами та невдачами…
Перша збірка П. Тичини «Сонячні кларнети» написана ніби на одному подиху, стільки в ній енергії, бадьорості, життєвої снаги та захоплення світом, його гармонією! Передусім це характерно для пейзажних мініатюр, в яких звучить мотив замилування людини природою з її звуками, барвами, тонами й відтінками. Ліричний герой лишається наодинці з нею та всесвітом, його внутрішній світ відкритий навстіж сонцю, радості, багатогранності та мінливості настроїв гаїв, полів, світанків.
Поезія «Гаї шумлять» починається з двох паралелізмів:
Гаї шумлять –
Я слухаю.
Хмарки біжать –
Милуюся.
Поєднання слухового й зорового образів увиразнює думку про єдність людини й природи, поет вживає точні порівняння, персоніфікації, яка посилює відповідність пейзажного малюнка настроям ліричного героя. Людська душа чекає на щось нове, незвідане, тому й мова поета – уривчаста, містить поєднання іноді різнорідних або безпосередньо не пов’язаних між собою понять. Поезія «Гаї шумлять» вражає й музикальністю, і цілковитою гармонією в змалюванні почуттів людини й настроїв природи.
Оптимістичне сприйняття світу та очікування чогось нового, незнайомого притаманні й поезії «Там тополі у полі…», а до поширеного образу тополі й у вірші «Світає…»:
Так тихо, так любо, так ніжно у полі
Мов свічі погаслі в клубках фіміаму,
В туман загорнувшись, далекі тополі
В душі вигравають мінорную гаму…
У цих рядках є певний дисонанс: чому лагідність і привабливість літнього ранку викликає сум, мінорні настрої, такі несподівані, алогічні для симфонії світання? Поет пояснює це в останній строфі рядком «Промінням схід ранить ніч, мов мечами». Таким поетичним виразом П. Тичина малює «роботу» сонця, володаря дня, порівнюючи його проміння з мечами.
Не можна не згадати ще одну поезію раннього Тичини – «Ой не крийся, природо…», присвячену осені. Яку гаму людських почувань вона викликає! У народній поезії та в свідомості людей ця пора року уособлює зрілість та втрату сил буяння, розквіту, молодості; щедрість і поступове згасання, відмирання всього живого, переходу його в інший стан. Поет викотристовує ці контрасти, протиставляє безгомінну, сумну осінь веселому, гомінливому літу.
…Ой там зірка десь впала, як згадка.
Засміялося серце у тузі!..
Відомо, що треба загадати бажання, коли з неба падає зірка; і воно неодмінно здійсниться. Чи не тому «засміялося срце у тузі»? Це несподіваний оксиморон, який у Тичини вплетено в персоніфікацію. Подібні творчі знахідки автора кристалізують думку, яка трансформується від першого рядка до останнього. Так, осінь – це смуток, але й лагідна, чарівна пора роздумів і надій.
