Для цієї теми краще за все просто висловити декілька думок щодо неї. Що нам подобається в Манилові? Ось, наприклад, те, що він одружений уже давно, діти доволі великі, а пара зберегла юнацькі залицяння. Ця лагідність і вірність дуже приваблює в ньому.
Гоголь глузує з імен Манилових-молодших. Кажуть, 1945 року хлопчиків називали Вікторами, а дівчаток – Вікторіями, тобто найдорожчими словами – Переможець і Переможниця. А старші Манилови дали своїм дітям імена славних синів Еллади в ті роки, коли греки билися за свою свободу з турецьким гнітом.
У Манилові подобається естетичне чуття: меблі в його домі граційна та обтягнута прекрасною матерією, хороші підсвічники. І навіть мрії Манилова до душі: він доброго хоче, не наживи, а «іменини серця».
Що ж не подобається в Манилові? Перш за все це те, що його співчуття до тих, хто гинув за Батьківщину Іпсіланті та Вдалимиреску, далі красивої пози так і не пішло.
Будинок збудувавпан на юру, а навкруг ані саду, ані гаю. Узагалі «безлюдяй» Манилов, тобто не господар, не робітник. Навіть не наглядач, бо ж і свій маєток передоручив іншій людині, і швидше за все якомусь хитрому крадієві. А сам робить безглузду справу: тютюн купками розкладає. Почав книгу читати, та на тому все й закінчилося. Отож Манилов зовсім не замислюється над життям.
Що ж таке маниловщина? А це те, що властиве багатьом. Накреслений план, за яким нічого не збудовано й не буде збудовано; це мрія, яка ніколи не здійсниться. Маниловщина – це сад, котрому ніколи не розквітнути, не кажучи вже про плоди, тобто це паразитичний спосіб життя, коли людина отримує від інших усе, не даючи нічого натомість.
Манилови, на жаль, ще довго не переведуться, тому що прагнення жити за чужий рахунок, проводячи своє життя в байдикуванні, пережило в декількох країнах дві революції, дві світові війни, громадянську, вихід у космос та багато іншого…
