Ліричні відступи в романі О. Пушкіна «Євген Онегін»
Сюжет відомого роману Олександра Пушкіна «Євген Онегін» може переповісти чи не кожен школяр: розорений дворянин раптом отримує спадок свого дядька, оселяється в його домі, в селі, де знайомиться з сусідами, з яких йому сподоблися лише троє – Ленський, Зарецький і Тетяна Ларіна. А сподобалися саме тим, що не були схожі на інших. Після дурного жарту Онегіна Зарецький стає його секундантом на дуелі, яка скінчилася смертю Ленського. Онегін подорожує, а згодом зустрічає Тетяну, якої знехтував у селі. Він закохується в неї, але вона його відкинула. Не надто складний сюжет, чи не так?
Однак є в романі ліричні відступи, котрі роблять цей твір шедевром, «енциклопедією руського життя».
У романі імена великих і популярних діячів змінюються роздумами на кшталт «бути можна поважною людиною й думати про красу нігтів» та легковажним відступом про ніжки («Ах! Довго я забуть не міг дві ніжки…»).
І тут же – про вільну стихію моря («Я пам’ятаю море перед грозою…»), про Адріатичне море, про яке так мріяв письменник. Далі йдеться про внутрішню «сільську свободу» та про поезію як особливий вид вольности.
Другу главу присячено описові молодих героїв роману, і тут же – бентежливий відступ про наполеонізм, про егоїстичние прагнення використовувати інших людей як знаряддя у своєму житті («Ми всі зоримо в Наполеони…»). Так що лірчні відступи пов’язані не тільки між собою, а й із сюжетною оповіддю.
Відступ у четвертій главі знайомить читачів з іронічним міркуванням поета про кохання («Що менше жінку ми кохаємо, то легше подобаємося ми їй», «Кого ж кохати?..») та дружбу («Ворогів має в світі всякий, та від друзів спаси нас Боже!..»). І ми готуємося но все нових глав і нових відступів.
Таким чином, не вчинки й не переживання героїв, а спілкування з самим автором починає цікавити читачів. Знаменитий відступ про зиму – миттєвий нарис миті життя: селянин на втомленій коняці «на санях оновлює шлях», ямщик «у кожусі, у червонім паску», на скаженій трійці, хлопчик-«коник», котрий посадив у санчата собаку Жучку, - тобто реальне життя. Вона стає поезією, а для нас – розповіддю про те, чого сучасні люди, може, вже й не побачать ніколи. Зате такі близькі нам рядки відступу в сьомій главі:
