Романтичний ідеал національного визволення та свободи в ранній ліриці Павла Тичини
Павло Григорович Тичина – один із видатних українських поетів, життєвий шлях якого позначений болісними роздумами, тривожними передчуттями, творчими злетами та падіннями. Але завжди в його серці жила безмежна й трепетна любов до України. І хоча він не був в еміграції, не постраждав від репресій і був визнаний радянською владою, ми не маємо права нехтувати його творами в пориві відкидання всього радянського.
Павло Тичина був романтиком революції. Боротьба суспільних класів, зміни державного устрою хвилювали його, надавали творчу наснагу. Він щиро вірив у краще майбутнє своєї країни, в її національне визволення; жадав оновлення, очищення.
Можна впевнено сказати, що поет передчував увесь подальший перебіг революції, але вона несла народові, а Україні особливо, жахливі страждання. Я вважаю, Тичина виявляє у своїх віршах щиру любов до України, і ми бачимо, що йому боліла кожна пролита краплина крові його народу. Вершиною розкриття поетом трагедії України в ті роки стала поема «Скорбна мати» (1918 р.), де розіп’ята імперськими силами Україна асоціюється з розіп’ятим Ісусом Христом. Про глибину вболівань П. Тичини за національні поневіряннясвідчить і його поезія «Пам’яті тридцяти», присвячена героям бою під Крутами 1918 року.
Прекрасні романтичні образи революції показані у віршах збірки «Плуг», в якій поет порівнює революцію з плугом, який оре землю, викорчовує старе коріння.
Він прийняв революцію з усіма її вадами. Але не будемо його засуджувати за це. Не потьмянів через це його поетичний дар, незаперечна його любов до України.
