Життя – це боротьба: з навколишнім середовищем, з іншими людьми, з самим собою. А там, де є боротьба, там зіткнення інтересів, або конфлікт. І це є загальнолюдська цінність, і від цього не втекти. Адже втік Олександр Чацький від московського суспільства, і його неприязність до дворян не зменшилася за роки мандрів. Але що ж вабить його сюди?

Але кохання не має нічого спільного з розумом, і молодик буде в домі коханої, хоч би чим це загрожувало йому. І, видно, він уважав, що вони зможуть від усіх сховатися.

Однак іще нікому не вдавалося бути щасливим окремо від світу, який наздоганяє нас завжди. Він у нас. У молодому, закоханому, самовдоволеному Чацькому, який не зміг розгледіти суперника в безрідному Молчаліні. В юній панні з московського дому Софії Павлівні, яка так схожа на дружину Платона Горича.

Колись Платон Михайлович Горич, видно, був налаштованим так само, як Чацький, інакше не були б вони такі дружні. Він не зміг подолати московське виховання дружини, і ось він погладшав, забрезкнув.

Програла свою боротьбу з Москвою й Софія Фамусова, яка «страх як погарнішала». А колись вона розділяла погляди Чацького на московське суспільство в цілому. Однак побут з’їв і її душу, і вона віддала перевагу розумному й терплячому Молчаліну. Софію покинула мудрість, а втім, розум і не потрібен фамусовському суспільству.

У зіткнення з загальним порядком речей вступає й Олександр Чацький. Він не підкорився непомітному впливу побуту, його не купили ні гроші, ні чини, ні зв’язки з можновладцями, ні перспектива кар’єри. І тоді проти нього ополчилася вся московська рать на чолі з Фамусовим і Скалозубом. А Софія, та, на кого він розраховував і кому довіряв, його зрадила, причому не один раз. Із чистою істиною можна бортися лише брудом, і ось герой обмовлений, і невдовзі його кохання перетвориться не на ненависть, а на зневагу.

Конфлікт відбувся та розв’язався не на користь «особистого», бо воно не зійшлося з «суспільним». І так буває завжди: у зіткненні особистого та суспільного завжди перемагає суспільне, часом повністю знищуючи особисте, навіть якщо воно збігається з суспільним, і торжествує Зло. Так сталося, наприклад, із Молчаліним.

Так що ніякого порятунку від «суспільного» в житті, певно, немає, хіба що тільки насправді з’їхати з глузду. Та й то не залишать у спокої, тож чесна людина в суспільстві мерзотників буде неминуче страждати: або через сили Зла, або тому, що, поживши життя, зрозуміє, що не для того народився, що мав узагалі інше призначення на Землі…