У романі «Герой гашого часу» два герої, близьких одне одному й таких, що протистоять одне одному, - це Грушницький і Печорін. І неважливо, що юнкер і поручик зустрілися лише в одній повісті, насправді, мені здається, їхній зв’язок набагато тісніший, ніж може здатися на перший погляд.
Повне розуміння оповідачем думок і вчинків Грушницького можна пояснити лише тим, що у вульгарнуватому й захопленому юнакові Печорін упізнає сам себе, тільки більш раннього – такого, який ще думав, що свт належить лише йому одному, не охололого через розчарування. Зараз же він розуміє, що доводиться завойовувати, вдаючись до «військових» хитрощів та наперед угадуючи ходи «противника». Отож Печорін був колись таким самим, як Грушницький зараз, в юнака все було попереду, саме тому він і зненавидів Печоріна (себе майбутнього), а себе теперішнього став зневажати, як зневажав його Григорій Олександрович.
Обидва вони вважають себе за світських левів і підкорювачів жіночих сердець, обидва хочуть бути першими у «водяному суспільстві» та стають вузлом змови, точкою прикладення «суспільних» сил. Тут Печорін переграє свого суперника знову, але не розумом, а досвідом, тобто так само прожитим життям. Обидва серед знуджених дам і панянок обирають княжну Мері, що підтверджує те, що їхні уявлення про красу й незвичайність схожі.
Обдива молодики шалено сумують і шукають товариства одне одного, адже чим іще можна зайнятися в тодішній Росії? Багатство в них є, як у всіх аристократів, кар’єра добра тільки для безрідних на кшталт Молчаліна з «Горя від розуму» О. Грибоєдова, та й у військових подвигах вони не бачать сенсу. Та ще й картярська гра, цей сурогат небезпечних пригод, і дуелі – несправжня війна. Були б обидва дурнями, їм би цього вистачило на багато років, але Господь нагородив їх розумом – палким у юнкера й охололим у поручика.
У відкритому зіткненні молодшого «близнюка» було вбито, а старшого – смертельно поранено. Звісно, ми знаємо, що куля лише подряпала йому ногу, але смертельно уразила душу. Рідкісна подія – вбити себе й далі існувати, щоб до кінця пережити свою загибель: із жахом сахається від переможця Вернер, його зненавидить княжна Мері, відвезуть подалі від нього Віру… Він остаточно один на всьому білому світі.
Епілог цієї історії відомий: Печоріна вбито, Грушницький до кінця днів несе в собі розуміння того, що він зрадник.Finitalacommedia. А це ж фраза з опери Леонкавалло «Паяц», і там вона звучить після того, як клоун Каніо вбиває дружину й свого щасливого суперника. Чому саме вона приходить на згадку Печоріну після того, як на стрімчаку не знаходиться його юна жертва?
