Важко відповідати на такі питання… Звісно, можна звалити провину на інших. По-перше, на устрій суспільства, яке не дуже намагається змінитися, як комусь потрібно. Суспільство дійсно надавало молодим людям того часу небагатий вибір: військова або статська служба й жодної служби, а ще родинне життя. Однак і в той час були люди, котрі знайшли свій шлях в мистецтві, наприклад, літературі, також у природничих науках. Деякі люди знаходили в собі сили протистояти тому устрою життя, та й сам автор тому приклад.

По-друге, на те, що в суспільстві не було таких людей, спілкування з якими розвивало б, піднімало б і т.д. Однак такі люди були, і тим, кому вони були потрбні, знаходили їх.

Можна було знайти відраду в сіймейному житті. Багато було всіляких діячів мистецтва, але талант вихователя – найрідкісніший і найдорогоцінніший на землі. Нарікати на світських панянок – легковажних ляльок – Печоріну не варто було: йому зустрілась і відважна Бела, яка віддала за нього більше, ніж будь-хто інший, і прекрасна Мері, і самовіддана Віра… Але, як казав Шекспір, відповісти треба любов’ю на любов.

Життя не обладнане для нас, і ми маємо самі перебудовувати його й себе для того, щоб створити кращий світ, як ми його собі уявляємо. Однак наш герой не надто переймався цим. Лежання на дивані, полювання – це, здається, і все, що він робить у фортеці, де комендантом був Максим Максимич. А між тим заняття знайшлося б. Можна було вивчати географію, етнографію… Не намагався Григорій Олександрович шукати людей свого рівня, навпаки – його тягне до тих, над ким можна володати чи кого можна перевершувати без усяких зусиль. Такий він і в коханні: то намагався спокусити княжну-горянку лахами, то подражнити руську княжну перекупленим килимом… Труд кохання невідомий йому, як і будь-який інший.

Григорій Печорін сам собі викував трагедію свого життя. А суспільство й час? Як на мене, що ні кажи, а щасливим можна почуватися навіть під час усесвітнього потопу, а нещасним бути навіть у раю.