Думаю, найлюдяніше з усіх почуттів, які переживає людина, - це, звісно, любов. Але не біологічна прив’язаність, а спорідненість по духу, по душі – не по крові.
Саме таку любов славить у своїх віршах Олександр Пушкін, великий російський поет. Його любовна лірика перповнена бережним почуттям саме духовної близькости – запорукою людяности в людині. Почуття близькости до іншої душі, незважаючи на відстань і роки, не може бути безтурботною, адже саме розумння плинности життя примушує сумувати.
Любов до рідної країни не менш могутня, ніж любов до рідної душі. Вона проявляється в естетичній насолоді картинами рідної природи:
Понура пора! Очей чарівність!..
Пушкін захоплюється і морськими просторами, і вершинами Кавказу, але зачарований , заворожений цієї неяскравою, навіть хворобливою красою отчої землі, бо це – рідне. Завжди знайдеться похвала і зимовим розвагам і завірюхам, і спекотному літу, і квітучій весні, і кольоровій осені.
У крові Пушкіна завжди кипів бунт і почуття власної гідности, роду його випало чимало втрат, але Батьківщину поет ніколи не змінював. Він просить, якщо йому доведеться померти вдалині від рідних місць, перенести його прах «ближче до милої країни».
Любов до всього на землі переповнює душу автора: до рідних, близьких людей, до рідної землі, до тварин… Гадаю, немає такого гуманного й безкорисливого почуття, відгомін якого не було б чути у віршах Пушкіна, саме тому його поезія вже давно ввійшла до світової духовної скарбниці.
