Багато хто «печально дивиться на наше покоління», не тільки поет. Хоча, здавалося б, перед нами відкриті всі дороги, якщо є гроші, щоб ними рухатися. На жаль, сучасне молоде покоління більше думає про гроші, і ці думки вичавлюють все інше.
Ровесники поета теж не мають майбутнього, хоч їм відпущено долею роки життя. У них віднято ризикову справу перевлаштування світу на розумних засадах, а значить, віднято й мету життя. Але людина – не тварина, котра живе просто тому, що народилася. Людина ж живе для чогось: «Вставайте, графе, Вас ждуть великі справи». А що, якщо не можна так сказати? Не ждуть справи!
І все вже вирішено, а для охочих не змиритися з цим завжди знайдуться «мундири голубі» й простори незмірного Сибіру, де теж уже все вирішено. І справа навіть не в можливій карі, а в тому, що все буде марним, що народ, як завжди, промовчить і буде хникати й чекати на когось, хто за них розв’яже їхні проблеми. Утім, більшість із цього покоління й не подумає повстати, тому що страх Сибіру й Петропавлівської фортеці змалку випалив у цих людях бажання жити повним і небезпечним життям. Рудименти почуттів іще тріпочуть у молодих людях тридцятих років позаминулого століття, але
…ненавидим ми і любим ми випадково,
Нічим не жертвуючи…
Загалом життя перетворюється на гру, де все несправжнє й раптове. Добро не добро, зло не зло, це все одно, боротися з млинами – доля психів на кшталт Дон Кіхота. Прекрасна відмовка для боягуза, і боягузтво, і невір’я приходять і роблять людей нікчемними рабами будь-якої влади. І тільки такі одинаки, як-от Лермонтов, думають про долю нащадків….
