У кожної людини є щось своє, заповітне, довкола чого вона зібрана. У відомого письменника Олександра Пушкіна це – свобода в усіх її проявах. Ось, наприклад, вірш «Я Вас кохав». Чи це не про визнання за жінкою права кохати, не кохати й навіть розлюбити? Кожен рядок там свідчить про те, як «щиро й ніжно» кохає ліричний герой, так, що може навіть зректися, відпустити кохану, аби лише вона була щаслива.
Але істинний гімн Вольности, Волі – це останній романтичний вірш поета. Перший же рядок уже є фанфарою вольности:
Прощай, вільна стихіє!
Стихія непідвладна людським законам і заборонам, вона розвивається за своїми внутрішніми законами, і в цьому сенсі вона і є втілена й неможлива для людей свобода. Але поет посилює це відчуття незалежности, додаючи визначення «вільна». Далі розвертається велична картина, в якій дорогоцінний кожен рядок. Що для поета море – символ свободи? Горда краса, душі межа бажана, урочиста краса? Море – це друг, і його поклик – це поклик друга.
По-перше, є єдина неволя, яку людина сприймає як щастя, - це любов. Однак, на мою думку, навіть вона не в змозі втримати волелюбного поета. По-друге, море стало пустелею. На скелі посеред нурти згасає незвичайна людина – скинений імператор Наполеон, і вільна стихія стала для нього тюремником.
Добро для поета пов’язане зі стихією, якій присвячений вірш, але «на березі» на нього чекала завжди лише крапля. Автору ненависна не лише тиранія, але й демократія крамарів, яку він побачив у Північній Америці того часу, не задовольняє його вибагливого ставлення до життя. Однак розчарування не для нього не означає безвиході.
Море кликало його до волі, до «поетичної втечі», і цей «гомін хвиль», що заполонив серце й розум поета, цей поклик до свободи лунає у віршах «сонця руської поезії».
Тільки наприкінці життя, втомлений боротьбою з нахабним «світлом» та втручанням царя в його життя, поет Пушкін заговорить про втому, про безпощадність берегового життя, в якому так і не знайшлося для нього краплини вільного щастя.
