«Я б побажав тобі когось отак любити, як я тебе люблю…» (за поезією Василя Симоненка)
Кохання… Скільки таїни, щирості в цьому слові! Безліч митців надавали цій темі неабиякого значення, бо кохання – це життя.
Василя Симоненка ми знаємо в першу чергу як співця Батьківщини, виразника мрій простої людини, але є ще другий Симоненко – лірик. І це природно в його віці, бо він і помер молодим, не доживши до свого 29-річчя.
Яскравим світлом зірки блискотить його інтимна лірика, всі почуття йдуть від щирого серця поета-юнака.
Чого варта збірка новел «Вино з троянд»! В однойменній новелі автор розповів про високі людські почуття красуні Ольги та горбаня Андрія, а незакінченість дає змогу домислити фінал і зробити висновок.
Незвичайний сюжет і новели «Весілля Опанаса Крокви». Зневага до фашистів-катів, здатність до самопожертви й вірність на все життя в коханні уже не молодих Опанаса та Орисі. Змолоду не вдалось їм поєднати свої долі, і баба Орися йде на самопожертву: хоче, щоб і її стратили фашисти разом з Опанасом. Так на смертному одрі поєдналися ці люди, адже вік не підвладний коханню.
Прекрасні зразки інтимної лірики подає поет у своїх віршах, обдаровуючи свою кохану ніжними, красивими словами. І тривога в грудях юнака від кохання «тиза й мовчазна, як динаміт». Кохання не завжди буває розділеним, але юнак щасливий уже тим, що щиро покохав:
…Бо й признаюсь щиро: не тебе я жду,
Жду свого кохання в білому саду.
Прикладами яскравої любовної лірики В. Симоненка є такі вірші: «Вона прийшла», «Буду тебе ждати там, де вишня біла…», «Повертався пізно з косовиці», «В грудях набубнявіла тривога…» та багато інших.
У триптиху «Суперники» ліричний герой знайомить читачів із дівчиною-красунею, якій навіть вітер і сонце освідчуються в коханні:
…Хочеш – хмари для тебе розвію?
Хочеш – землю в дощах утоплю?..
Вітрові вторить сонце:
Ми по вуха в тебе влюбились,
Усміхнися ж хоч раз до нас…
Однак юнак доводить, його кохання сильніше, постійніше:
…Я для неї хмар не розвію І дощами землі не заллю. І хвалитись, як ви, не вмію, Але я її дужче люблю.
Те, що кидали ви, як намисто, Міліонам красунь до ніг, Я в душі недоторкано чистим Для одної для неї зберіг.
У Симоненка закоханий – людина мужня, з почуттям особистої гідності, він здатен утамувати свій біль:
Я не помру від розпачу і муки, Лиш в одинокі ночі навесні Все будуть сниться милі, теплі руки І оченята сині і ясні…
Можна лише позаздрити тій дівчині, а також пошкодувати, що вона не помітила такого великого щирого почуття!
