Ще золотим крилом у парку висне.
Ходім до ставу: там, повір, нікому
Нема відмовлення. Хіба навмисне
Шиястий лебідь сколихне водою,
І сплине згадка лунами тремкими,
Немов про те, як з див рясного крою
Свого вбрання раділа панна, мимо
Дерев оцих проходячи. Про неї
Забули ми, як став, як вітру нерух...
І лише погляд твій, де ріг алеї,
В журбі спинявсь на вежах бельведеру.
1948
