Вона спинилася — упала хустка біла.
Чоло зажеврілось, неначе докір чула:
Отам проходила, на галяві заснула,
І біля неї тихо скорбна мати сіла...
Рука голубляча, а він у серці скутий,
Ще їй не знаний, перший — квітам не збагнути,
Хоч би й жалітись їм у розпачі хотіла. —
Вона спинилася — упала хустка біла...
1947