Платон Воронько

 * * *  

 З вокзалу в станцію метро   

 Я ескалатором спускаюсь   

 І їду глянуть на Дніпро,   

 Коли у Київ повертаюсь.   

 Підземний шлях! Яке добро!  

 Й забути можна, де ти є —   

 В Москві? У Лондоні? В Парижі?   

 Але у Києві своє   

 Дихання у підземній тиші,   

 Воно свої нитки снує.  

 Снує з легенького проміння   

 Від мідних літер: «Арсенал»,  

 Від того сизого каміння,   

 Яке дробилось на креміння   

 В козацький кріс і самопал.  

 Воно з Шевченкового зору,   

 З очей Франка, Сковороди,   

 Що проводжають нас угору   

 В ранкову, у робочу пору   

 Щодня на подвиги-труди.  

 Воно снує   і  з кіс русявки,   

 Що тут розводила вапно   

 Чи мила ці дубові лавки.   

 Кияни любі і киянки, —   

 З усього рідного воно.